Вітаю з Днем Незалежності України!

Республіка Україна – демократична європейська держава. Розвиток  найдавнішої хліборобської культури на Землі описаний в численних літописах, ізборниках, наукових працях, що дійшли до нашого часу і зберігаються у найвідоміших європейських бібліотеках. Творцями цієї культури були племена, які в процесі етноґенезу народили українську націю.

         Століття колоніального поневолення не змогли знищити родову пам'ять українського народу і через віки постала держава Україна. Консолідуючою силою в нашій державі є українська титульна нація з українською державною мовою та традиціями, звичаями,  древньою культурою, народженими ще в протословенські часи становлення європейської цивілізації.

         Світові економічні кризи початку ХХІ століття співпали із ідеологічним, економічним і соціальним становленням України в умовах самостійності і свободи. Морально-психологічний імпульс національного утвердження впродовж останніх 20 років поволі розбивався об матеріальну скруту, в яку потрапив увесь український народ. Але в складних умовах, в різні періоди свого розвитку, опинялися і інші держави. Так об’єднання навколо національної ідеї, вкладення 20 % валового доходу в розвиток освіти - вивело із небуття острівну Японію, котра після другої світової війни, маючи обмежені природні сировинні ресурси, зуміла не тільки відродитись, але й увійти до сімки найбагатших країн світу. Національна ідея згуртувала чехів, словаків, угорців, поляків, литовців, латишів, естонців, які за рівнем свого життя відірвалися далеко вперед від українців.

                   Щоб Україна стала справжньою демократичною державою необхідно здобути свободу духу – національну ідею, що не тільки уособлює субстанцію народного руху, а й створює й підтримує соціальну рівновагу в суспільстві. Не втратити надії, повірити у свої сили, опертись на традиції власного народу, вслухаючись у відгомін століть, впевнено розбудовувати свою державу.

Ми здобули незалежність – тепер маємо створити націю! Це наша доля і наш шлях, це доля наших дітей і онуків.

Подивіться в очі своїх батьків і дітей …і перед вами постане ваше майбутнє…         Благословенний народ, що дбає про виховання і освіту своїх дітей!

         Вірю в Україну і її Народ! Вірю в потужну і багату державу в якій живуть достойні і впевнені у своєму майбутньому люди.

          З нами Бог і Україна!

Ірина Квасниця

Президент Західно – Української Асоціації «Спадщина України»

24 серпня  2012 рік                                                                                                                 м. Київ

Вітаю із Зеленими святами!

Щастя, здоров’я, щедрого літа та доброго врожаю бажаю Вам від щирого серця!

Нехай у Ваших душах панує гармонія, а у ділах – удача і успіх!

http://www.spadshina.com/ua/narodoznavstvo/naroznavstvo/ukranian-traditions/traditions/June

Ірина Квасниця

Ірина Квасниця

ЗЕЛЕНІ СВЯТА 

 ІСТОРІЯ СВЯТА СВЯТОЇ П’ЯТИДЕСЯТНИЦІ (СВЯТОЇ ТРІЙЦІ)

Пасхальний цикл свят завершується на п’ятдесятий день після Паски світлим святом Святої П’ятидесятниці. Головною подією цього свята стало зіслання Святого Духа на апостолів. Звідси цей празник має ще назву День Святої Трійці. У своїй книзі «Пізнай свій обряд» отець Юліян Яків Катрій (ЧСВВ) пише: «Зіслання Святого Духа — це наче вінець і печать на справі спасення людського роду, що здійснив Божий Син. У дні Святої П’ятидесятниці сам Святий Дух помазує апостолів на проповідників Христового Благовістя. У дні Зіслання Святого Духа зароджується і починає діяти Христова Церква. Святий Дух її провадить, просвічує, освячує і зберігає на дорозі правди».

Зіслання Святого Духа для первісної християнської Церкви було дуже важливою подією. Це свято прирівнювалося до свят Паски та Різдва Христового. Із часом святкування цієї події продовжується з одного дня аж на цілий тиждень. У III столітті це свято стає загальновизнаним у всьому християнському світі. Літургійну службу в його честь уклали у VIII столітті святий Іоанн Дамаскін і святий Косма Маюмський.

Первісно П’ятидесятниця — це було свято завершення жнив і подяки у стародавніх євреїв. Тричі на рік цей народ святкував три великі свята: Паску, П’ятидесятницю, свято Кучок. У книзі Виходу сказано: «Тричі на рік святкуватимете празники на Мою честь. Ти пильнуватимеш свята опрісноків… Ти пильнуватимеш також свята жнив, перших плодів праці твоєї, того, що сієш у полі, і свята зборів під кінець року, коли збиратимеш з поля працю твою»* (23, 14–16). Апостоли й перші християни перейняли і свято Паски, і свято П’ятидесятниці від Старого Завіту й залишили його назву, але надали йому цілком іншого змісту і значення.

Отже, свято П’ятидесятниці, як свято народження християнської Церкви, визначення ролі апостолів як проповідників і перших священиків, що покликані були розійтися світом, щоб проповідувати християнство серед різних народів, сприяло створенню перших християнських догматів. На Вселенському Нікейському Соборі у 325 році був створений перший християнський догмат про триєдність Бога. Бог існує у трьох особах Святої Трійці: Бог — Отець, Бог — Син, Бог — Дух Святий. Другий Вселенський Собор був скликаний 381 року в Константинополі. На цьому Соборі був прийнятий Символ віри, в якому викладалися основні вчення: про Святий Дух, про Церкву, про таїнства, про воскресіння мертвих і про життя майбутнє.

Старозавітна Церква мала звичай у дні П’ятидесятниці долівку в домі та церкві вкривати свіжою травою, а двері, вікна і вівтарі прикрашати гілками дерев та квітами. За вченням перших християн, у час, коли зійшов на землю Святий Дух, уся природа стояла в зелені, тому й треба домівки та церкви прикрашати зеленим розмаєм. Перші апостоли теж зберегли цей звичай і передали його сучасній християнській Церкві. Звідси ще одна назва цього свята — Зелені свята.

Тут закладена велика духовна символіка християнського вчення: як природа навесні оновлюється квітами та зеленню, так і свята Церква та й усі християни оновлюються силою Святого Духа. Святий Дух зійшов на усіх людей — християн через таїнство миропомазання. «Через Святого Духа, — каже святий Василій Великий, — відбувається повернення до раю, піднесення до небесного царства, привернення до синівства. Через Нього можемо Бога звати Отцем, можемо стати учасниками благодаті Ісуса Христа, зватися дітьми світла, брати участь у вічній прославі…»** («Про Святого Духа», гл. 15).

Біблія. Книги священного писання Старого та Нового Завіту // Старий Завіт. Друга книга Мойсея. Вихід. —К., 2004.

** Науки святого Василія Великого для народу / Перекл. з грец. о. С. Фединяка ЧСВВ. — Ґлен Ков, 1954.

НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ НА ЗЕЛЕНІ СВЯТА

Зеленими святами праукраїнці вшановували природу, котра входить у найвищу фазу свого розквіту. Наступає дуже відповідальна пора у житті хлібороба — вберегти від негоди, бурі, грому та вітрів посіви зернових, що стоять у «молочному» колосі, й розпочати сінокоси, бо «трави у шовк уже вбралися». Свято, мабуть, було дуже веселим та колоритним, але до нас дійшли лише невеликі фрагменти тих чи інших звичаїв, описаних у ХІХ столітті етнографами, чи залишки обрядодійств, які настільки злилися із християнством, що годі вгадати їх первинну суть і зміст.

Святкові дійства починалися у четвер перед Трійцею. Михайло Максимович у своїй праці «Дні і місяці українського селянина» називає цей четвер Сухим, у який власне і святкували Русалчин Великдень. У народі говорили, що в цей четвер не можна ні дерева рубати, ні трави косити, ні зілля рвати, ні грядок полоти, щоб не потривожити коріння рослин: бо кожна рослина, потривожена в цей день, засихає. Навіть русалки у цей день просушують своє волосся, розхитуючись на гілках беріз. На півночі та сході України дотепер зберігся звичай у сухий четвер просушувати одяг на сонці. На Поліссі літні жінки готували обрядову страву, збиралися усі разом і святкували «бабський Великдень» (за В. Скуратівським). По заходу сонця вони споживали обов’язково борщ і коливо (обрядова страва із пшениці чи рису, первісно з ячменю, розведена ситою (мед із свяченою водою). Починали і закінчували вечерю споживанням колива як даниною пам’яті померлим предкам, і на столі обов’язково лежали «покійницькі» ложки.

На Чернігівщині парубки будують ігрового дуба (Сухого дуба). Напередодні заготовлюють стовбур доволі високого дерева, обчищають від кори. До верхньої частини прикріплюють колесо, яке уквітчують квітами та кольоровими стрічками. Цей «Дуб» вкопується у землю десь на вигоні чи на поляні у лісі неподалік від села. Потім у суботу молодиці та дівчата заклечають його берізками і кленами, і навколо нього на Трійцю будуть проводитись молодечі забави. М. Максимович писав: «…Цей сухий дуб, прикрашений в зелень і квіти, серед березового клечання, …чи не означає він собою літа, що відродилося у лоні весни…» 

«Розвивайся, сухий дубе,
Бо на тебе мороз буде!
— Я морозу не боюся,
Прийде весна — розів’юся!»

Дуб у древніх слов’ян був деревом священним і присвячувався богові Перуну. Під ним здійснювали жертвоприношення, проводили суди, громадські збори та інші важливі для тогочасного суспільства ритуальні обрядодії. До нас дійшли спогади про Перуновий Дуб, що згадується у літописах. Йдеться про велетенське священне дерево, яке росло на острові Хортиця, що за Дніпровими порогами. Великою честю було здійснити жертвопринесення богам під цим дубом. А згадка про нього й залишилась у традиції закопування Сухого дуба під час Троїцьких святок і дівочих забав у гру Горю-дуб, чи Горю-пень.

Дівчата вибирають з-поміж себе «ту, що горить». Проти неї стають дві інші, й одна з них питає: «Чого ти гориш?», та відповідає «Красної панни!» — «Якої?» — «Тебе молодої!», тоді друга дівчина каже: «Печу, печу ластівку!» А та, що горить: «Чи спечеш?» — «Спечу!» — «А чи втечеш?» — «Утечу», і ті дві біжать, а та, що горіла, їх ловить. «Горіння дуба» — це очищення обрядовим вогнем на честь літа, що починається. Тому й ластівку «печуть», тобто ховають, як провісницю весни, до наступного року і прощаються з весною.

У п’ятницю чоловіки влаштовували «вечерю для дідів». На цій вечері теж були борщ та коливо, що й на «бабському великодні». Тільки ще по колу пускали чарку з горілкою, а останню ставили на стіл, клали на чарку кусень хліба й залишали «дідові» ложки. Про померлих предків говорили тільки з повагою, бо вважалося, що на Зелені свята небеса відчиняються, і душі померлих предків перебувають поряд із їхніми родами. Ці та інші обрядодії покликані захистити майбутній урожай від усяких несподіванок. І давні українці зверталися по допомогу не лише до богів, а й до своїх предків. Бо здавна в нашому народі дуже шанували старших у родині, у суспільстві і відповідно складали шану й тим, що відійшли уже з нашого земного життя.

Жінки у п’ятницю та суботу збирали пахуче та цілюще зілля, щоб прибрати ним у хатах: «клечали» та «маяли» і долівку, і клали за образами, на вікна і на двері. По всій Україні і селяни, і городяни замаюють свої оселі, церкви, навіть громадські установи (у Львові — міську раду) липою, березою та ясенем. Долівки міських квартир та сільських будинків встилають любистком, м’ятою, а вікна «затикують» полином «від нечистої сили та русалок».

Неділя Зеленого тижня називається клечальною, або П’ятидесятницею. У цей день ідуть величні літургійні відправи у церквах. Мені довелося спостерігати цей обряд у всій його красі в західноукраїнському селі Залужся Яворівського району Львівської області. У 1996 році, працюючи над програмою «Сонячний хрест», ми приїхали до цього мальовничого села, загубленого серед лісів і розкішних долин Прикарпаття. У програмі всі Зелені свята знято у стилі документальної зйомки. І ось що побачили ми та глядачі під час святкування: на літургію до церкви зібралися усі селяни не тільки із Залужся, але й з навколишніх хуторів. Вівтар був прикрашений молодими берізками, долівка церкви встелена запашним аїром, м’ятою та любистком. За ручки дверей церкви був прив’язаний полин. Після відправи священик і люди з хоругвами пішли до криниці, щоб освятити воду. Після водосвяття священик почав обходити усі хати по селу. Кожен господар перед хатою виніс стіл, на якому були хліб, сіль та свячена вода. Священик відспівував молитви, посвячував хліб, а тоді йшов і здійснював обряд освячення хати. Потім обходив, освячуючи, усе обійстя і хліви з худобою. У хаті вся родина після освячення сідала до святкового обіду. А священик із помічниками йшов до іншої оселі.

У понеділок обходили хресними ходами зелені посіви зернових та освячували поля. Саме на понеділок, вівторок та середу наступного тижня після П’ятидесятниці припадали найбільші святкування та забави. Дівчата заплітали вінки для себе і для «русалок», розвішуючи їх на березах. Заплітали віти беріз, «щоб русалки мали на чому кататися», проводили забави та ігри на вигонах біля сухого дуба тощо. Окремо відзначимо значення вінка. Дівчата на вигоні співали, водячи хороводи:

Ой, зів’ю вінки на всі святки,⁹⁵
Ой, на всі святки, на всі празнички,
Бо в саду весна розвивається,
Донька батька дожидається:
«Ой, мій батеньку, мій голубчику,
Ти прибудь сюди хоч на хвилечку,
В мене в тинові під ворітоньки
Синє море все розливається,
Ой, не море ж то розливається,
Пани-гетьмани із’їжджаються…»

Вінок — не просто прикраса та залишок давніх атрибутів язичеських ритуалів. Вінок, виплетений із цілющого зілля, трав, був і залишається оберегом незайманої дівчини. Та дівчина, яка втратила цноту, не мала права одягати на голову вінок, та й сам вінок втрачав свою оберегову силу.

Вінками з любистку та калини заквітчують батьків, котрі віддають заміж свою доньку: калина і любисток — це рослини, що символізують вірність та пошану, бо громада дякує їм за те, що чесною виховали свою доньку, і висловлює свою повагу.

Кожна квітка, кожна рослинка в українському вінку має своє значення, свою силу, що дала природа, і свій символічний зміст. Тому я, оскільки мала нагоду спостерігати за виступами колективів народної творчості чи окремих співаків або співачок доволі зрілого віку, в учасників яких уже є не тільки діти, але й онуки, маю відзначити, що керівникам таких колективів необхідно серйозніше ставитися до використання української обрядової символіки і, зокрема, вінка. На голови таких жінок потрібно вдягати намітки, хустки, бaвниці чи інші головні убори, залежно від місцевості, майнового та подружнього стану.

Молодь у давнину в часи Зелених свят, як уже зазначалося, на вигонах чи біля церкви проводила свої гуляння. Залежно від місцевості молоді хлопці та дівчата водили «Тополю» (на Полтавщині), «Вербу» (Чернігівщина), «Вільху» (Покуття), «Водили куста» (Полісся), «Горю-горю дуба» (Київщина) тощо.

Ми неодноразово згадували русалок, задля захисту від яких освячували посіви, криниці, завивали гілки на березах. За народною ієрархією русалки поділяються на первісних, корінних, тобто таких, що народжені і живуть у Дніпрі. Це дорослі блідолиці жінки та дівчата з русявим довгим розпущеним волоссям, що живуть у Дніпрі і з нього розселяються по інших річках, озерах і ставках. Там вони примножують свій рід із дівчат-самогубців та дітей, що померли без хрещення. Утоплениці від русалок відрізняються тільки зеленим волоссям. Дітей, що померли без хрещення, русалки крадуть і перетворюють на мавок. Якщо до семи років по смерті могилу такої дитини не похрестити, діти стають назавжди мавками. Кажуть, таких дівчаток — мавок-семиліток можна зустріти у лісах, на галявинах, коли вони розхитуються на сплетених вітах беріз. У них голубі очі, кучеряве русяве волосся, й одягнуті вони у білі сорочечки без поясів. Якщо не завити гілки беріз і не порозвішувати полотна на деревах «русалкам на сорочки», то вони будуть бігати і толочити жита, завдаючи шкоди. При цьому мавки співають:

 «Ух, ух, солом’яний дух!⁹⁶
Мене мати породила,
Нехрещену положила!»
А ті, кого невінчані матері потопили, співають:
«Новенькі бильця,
І нові барильця:
Мене мати не колисала,
Та в студену воду пускала!»

Русалки — істоти злостиві й намагаються при нагоді звести зі світу якомога більше людей. Особливо вороже вони настроєні проти жінок, а також не минуть нагоди і парубків або чоловіків звабити і залоскотати до смерті чи обманом затягти у річку. Дійшла до нас така пісня: 

Ой біжить, біжить мила дівчинка,⁹⁷
А за нею та русалочка.
«Ти послухай мене, красна панночко!
Загадаю тобі три загадочки:
Як вгадаєш, до батька пущу,
А не вгадаєш, до себе візьму».
«Ой, що росте без кореня,
А що біжить без повода,
А що цвіте та й без цвіту?»
Камінь росте без кореня,
Вода біжить без повода,
Папороть цвіте без цвіту!
Дівчина загадочки не вгадала,
Русалочка дівчину залоскотала.
            У дні Зелених свят усі люди носили при собі полин-траву, бо «русалок полин-трава відганяє». І не дарма давні українки приносили жертви русалкам на полях, бо намагалися задобрити незрозумілих і злостивих істот. Хоча це, мабуть, мало допомагало, якщо і траплялося з кимсь лихо, то боги навряд чи могли дієво допомогти. Хоча і береженого Бог береже, та все-таки в житті треба бути обачним.
Русалок проводжають на десятий понеділок, що припадає на перший день Петрівки. У ці дні дівчата і жінки роблять у полі спільний обід — справляють тризну на честь русалок. Дівчата розплітають коси, із вінками на голові ходять полем і співають:
 Проводили русалочок, проводили,⁹⁸
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили,
Та наших дівочок не ловили.
Перед ворітьми долина,
А в тій долині калина.
Ой, там Ганнусенька гуляла,
Перли-намисто обірвала.
 Ой, туди їхав нелюбий,
Став з коника злізати,
Перли-намистини збирати.
 Не зсідай, нелюбе, з коника,
Не з тобою я в полі гуляла,
Не з тобою намисто порвала.
 Ой, їхав по полю миленький,
Став з коника злізати,
Перли-намистини збирати.
Збирай, збирай, мій миленький,
З тобою я в полі гуляла,
Дорогі перли-намисто порвала…
            Дівчата та молоді жінки трапезують, веселяться, проводжають русалок до наступного року, часто виконуючи різні магічні дії та ритуали, якими намагаються накликати багатий урожай та вберегти свої поля від природних катаклізмів.

Зелені свята у своєму розмаїтті та первинній красі на фоні розмаю природи були покликані не тільки вшановувати природу й ставитися до неї з повагою. Вони у літньому циклі свят і обрядів відігравали велику морально-етичну роль: через прославлення життя сьогоденного не переривати зв’язку із прийдешніми поколіннями через поминання предків, приготування ритуальних трапез і закликання їх на допомогу. Бо немає дерева без коріння, немає людини без роду…

Казки і оповідання для дітей, обрядові пісні, обрядові страви, молитви християнським святим є у книгах «Традиції та звичаї українців» у двох томах авторів І.Ю. Квасниці та А.В.Квасниці.  Учіть і виховуйте своїх дітей словом, власним прикладом і сумлінною духовною працею. http://www.spadshina.com/ua/docs/books/family-book/176.html

Привітання з Великоднем!

ВЕЛИКДЕНЬ – ОСНОВА ЄДНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Великим днем, Паскою, називають християни Світлий день Христового Воскресіння. Великдень не входить до двунадесятих свят, бо це є «свято свят і торжество із торжеств...» Це найголовніше свято християнської Церкви і християн усього світу, незалежно від обряду. Паску святкують кожного року у різні дати в межах 35 днів: від 4 квітня (22 березня ст. ст.) до 8 травня (25 квітня ст. ст.)*.Історія святкування Паски** починається з часів, коли єврейський народ перебував у єгипетському полоні. Це було сімейне свято єврейських кочових племен. Пізніше його стали пов’язувати з виходом євреїв із Єгипту під проводом Мойсея. Пасхальний звичай приносити в жертву ягня сягає своїм корінням у той час, коли євреї, перебуваючи в Єгипті, позначали свої двері кров’ю жертвенного ягняти, щоби Бог зумів відрізнити їхні будинки від будинків єгиптян, котрих він скарав за наругу над євреями. М’ясо жертвенного ягняти їли стоячи, квапливо і з посохом у руках. Перед Паскою залишки хліба, приготованого на заквасці, збирали і спалювали. Пекли тільки опріснений хліб — мацу. Це означало очищення від старої закваски, оновлення і моральну чистоту..        У перші віки християнства це свято відзначалося разом з іудейською Паскою, оскільки,за євангельськими переказами, Ісус Христос був розіп’ятий у дні святкування іудеями Паски. Перший (Нікейський) Собор у 325 році постановив, що християнська Паска має святкуватися окремо від іудейської — у першу неділю після весняного рівнодення і повнолуння***. «Воскликніте Господеві, вся земля, співайте ж Імені Його, віддайте славу хвалі Його. Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував», — славить церковний хор цю найвизначнішу подію християнського світу у Світле Христове Воскресіння.
Про це розповідають усі чотири Євангелія. Але опис цієї події у кожного євангеліста має свої особливості. Під час теологічних досліджень виявили, що кожен євангеліст описав різні відвідини Гробу Господнього. Їх було чотири. І кожен раз рідні Христа та його учні переконувалися, що Ісуса там немає. І ангел їм, здивованим і зляканим, говорив: «Його тут нема: Він воскрес, як сказав». У Євангелії від Іоанна (20:1–18) розповідається про відвідини Гробу Марією Магдалиною:«Марія стояла ззовні біля гробу і плакала; і коли плакала, нахилилась до гробу і бачить двох ангелів у білому, що сиділи — один в головах, а другий в ногах, де лежало тіло Ісусове. І вони кажуть їй: жоно, чого плачеш? Говорить їм: взяли тіло Господа мого, і не знаю, де поклали Його. Сказавши це, обернулася назад і побачила Ісуса, який стояв, але не впізнала, що це Ісус. Говорить їй Ісус: жоно, чого плачеш? Кого шукаєш? Вона, думаючи, що це садівник, каже Йому: господарю, якщо ти забрав Його, скажи мені, де ти поклав Його, і я візьму Його. Ісус говорить їй: Маріє! Вона, обернувшись, каже Йому: Раввуні! — що означає: Учителю! Ісус говорить їй: не доторкайся до Мене, бо я ще не зійшов до Отця Мого; а йди до братів Моїх і скажи їм: іду до Отця Мого і Отця Вашого, і до Бога Мого і Бога Вашого. Марія Магдалина прийшла і сповістила ученикам, що бачила Господа і що Він це сказав їй».Отже, відбулась подія, яка потрясла усіх, хто був її свідком. Духовна суть цього свята полягає у тому, що Христос своїм воскресінням показує людям перемогу над смертю. Своєю смертю Христос змінив саму суть смерті, зробив її переходом, пасхальним святом, Паскою — переходом у Царство Боже. Він «...смертю смерть здолав і вічне нам життя подарував!» Христос показав нам шлях до вічного життя — це шлях віри в Господа.Кожна нація проходить довгий шлях до єдності та розуміння. Українська нація має основу для єдності — це християнська віра і християнська церква. І хоча ми справляємо свої релігійні потреби за різними обрядами, та віримо в Єдиного Бога, Його Сина — Ісуса Христа. І прийде час, ми всі об’єднаємось під омофором єдиної християнської церкви. Держава сильна людьми, а люди — вірою і Церквою. Без сильного, здорового духовного стержня немає здорової людини і здорового суспільства. Навіть у воскресному вітанні ми говоримо: Христос воскрес! Воскресне Україна!Опираючись на свою історію та древні традиції, ми повинні сформувати ідеологію нової нації. Ця ідеологія мала б об’єднати нові покоління для творчої і продуктивної праці в ім’я держави. Молодь повинна полюбити державу у своїх серцях і жити, пам’ятаючи, що держава сильна людьми. Тільки у сильній державі родини захищені і мають впевненість у завтрашньому дні. Це не просто філософські сентенції, це вимога часу. І якщо ми сьогодні не зупинимось, щоб розважити над нашими здобутками, а ще більше над помилками, то ми загубимо наступні покоління. І завтра прийде — але воно не буде українським, а якимось чужинським, що уже не раз бувало у нашій історії. Україна має воскреснути, і не може бути інакше. Бо то наша земля, а ми кров від крові, плоть від плоті її діти. І нехай дзвони свободи дзвонять по всьому світу!
Христос воскрес! Воскресла Україна!

* Разом з Паскою змінюються і строки Великого Посту, Вербної неділі, свят Вознесіння і Трійці.** Паска — від древнього «песах» — перехід, звільнення*** Православні церкви — руська, українська автокефальна, греко-католицька, болгарська, сербська та ін. — складають Пасхалії за юліанським календарем, католицька — за григоріанським. Звідси й розбіжності у днях святкування Паски різними церквами.

Свято весни –– боротьба за соціальні та політичні права жінок в Україні!

Свято весни –– боротьба за соціальні та політичні права жінок в Україні!

Свято 8 Березня є державним святом в Україні. Дискусії щодо доречності чи недоречності святкування є побудовані, як правило, на емоціях і в залежності від політичних уподобань, «на потребу дня». Кожен другий українець не знає історії походження ні свята 8 Березня, ні Свята Матері, яке святкують у першу неділю травня. Отож, трохи історії…

Історія свята Матері має чужоземне походження. Воно народилося у далекій Америці. Започаткувала це свято Анна Джарвіс. 9 травня 1905 року вона втратила свою матір. Ця велика втрата надихнула її на велику подвижницьку працю: вона написала тисячі листів до державних чиновників, політиків, священиків, щоб ті прийняли державне рішення і один день на рік присвятили матерям — таким чином суспільство мало б віддати шану найдорожчій людині на світі, якою є Мати. 1910 року губернатор американського штату Західна Вірджинія видав прокламацію про святкування Дня Матері. Громадський рух поширювався усіма штатами Сполучених Штатів Америки, і у 1914 році президент Вільсон підписав резолюцію Конгресу, в якій День Матері було оголошено державним святом. Невдовзі 43 держави світу теж приєдналися до цього руху.

1929 року жіноча громадська організація Союз українок Галичини (територія Західної України, яка перебувала у складі Польщі) звернулася до громади щодо встановлення Дня Матері. Українська громада щиро підтримала цю пропозицію, і впродовж 10 років це свято відзначалося у першу неділю травня, аж до 1939 року. Із 1939 по 1991 рік це свято на Західній Україні було заборонене, бо радянська влада мала свої революційно-атеїстичні свята, які були обов’язковими для усієї території Радянського Союзу (із 1939 року Західна Україна увійшла до складу Радянської України й, відповідно, до Союзу Радянських Соціалістичних Республік).

У СРСР в пошані було феміністичне свято боротьби жінок за свої соціальні та політичні права 8 березня (до слова, теж започатковане у США на початку ХХ століття). Згідно різних джерел, зокрема інтернет-енциклопедії Вікіпедія, спочатку Міжнародний жіночий день був днем протесту проти дискримінації жінок. Існує традиція прив'язувати виникнення Міжнародного жіночого дня до демонстрації, яку провели 8 березня 1857 року в Нью-Йорку робітниці-текстильниці з вимогами рівної з чоловіками зарплати, поліпшення умов праці, 10-годинного робочого дня (марш порожніх каструль). Останніми роками поширилася версія, що то нібито була демонстрація повій. В останню неділю лютого 1908 року тисячі жінок знову вийшли на вулиці Нью-Йорку. Демонстрація була приурочена до «Жіночого дня» 1857 року. Жінки вимагали виборчого права, виступили проти важких умов праці та проти праці дітей. У 1909-1910 рр. у США в останні неділі лютого відбулися марші та страйки жінок, очолені Соціалістичною партією Америки.

Під впливом дій американських жінок і на пропозицію німецької соціалістки Клари Цеткін, учасниці II Міжнародної конференції жінок-соціалісток (Копенгаген, серпень 1910 р., понад 100 учасниць із 17 країн) вирішили щороку в березні відзначати Міжнародний жіночий день – день солідарності жінок у боротьбі за повні політичні, економічні і соціальні права.

У резолюції, запропонованій Кларою Цеткін, зокрема, зазначалось:

«У повній відповідності з класово-свідомими політичними профспілковими організаціями пролетаріату в кожній країні соціалістки всіх країн щорічно проводять Жіночий день, який в першу чергу слугує агітації за надання жінкам виборчого права. Ця вимога має бути висунена як складова частина всього жіночого питання в цілому і в повній відповідності з соціалістичними поглядами. Жіночому дню слід повсюдно надавати міжнародний характер, і він всюди має бути старанно підготовлений».

Точну дату МЖД на тій конференції так і не було визначено.

Вперше Міжнародний жіночий день провели 19 березня 1911 року в Німеччині, Австро-Угорщині, Швейцарії та Данії. Цю дату обрали жінки Німеччини, бо саме 19 березня 1848 року король Пруссії перед загрозою збройного повстання пообіцяв (але згодом не виконав обіцянки) провести реформи, включно з введенням виборчого права для жінок. 1912 року МЖД відзначили 12 травня. І лише з 1914 року дату МЖД зафіксували на 8 березня (можливо, через початок Першої світової війни, яка відсунула вбік щорічне визначення дати Міжнародного жіночого дня).

У СРСР свято втратило своє політичне забарвлення і перетворилося на одне з небагатьох неполітичних свят. З 1966 року, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року, Міжнародний жіночий день став неробочим днем.

ООН почала відзначати Міжнародний жіночий день 1975 року.

16 грудня 1977 року Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції 32/142 закликала всі держави проголосити у відповідності до їхніх історичних і національних традицій будь-який день року Міжнародним днем прав жінок і миру, створювати сприятливі умови для викорінення дискримінації жінок і для їхнього повного й рівноправного залучення до соціального розвитку. Це рішення ухвалили після закінчення Міжнародного року жінки (1975) і Десятиріччя жінок ООН (1976-1985), які раніше були проголошені Генеральною Асамблеєю.

 Святкується воно й донині в Україні, проте набуло це свято іншого змісту: чоловіки вітають жінок із святом весни, віддають шану жіночій красі, молодості, вітають матерів, але жодним словом не згадують про статеву нерівність в Україні в оплаті праці, відсутність належної системи охорони здоров’я материнства й дитинства, нерівність у реалізації українським жіноцтвом своїх соціальних та політичних прав (більш докладно раджу ознайомитись із матеріалами парламентських слухань, які відбуваються щороку напередодні 8 Березня http://zakon.rada.gov.ua/go/1241-16, http://www.vsirivni.com.ua/sites/default/files/stanovyshe_zhinok.pdf ).

Свято 8 березня необхідно залишити у календарі нової України, але наповнити його істинним змістом великої боротьби жінок за свої права.

Сучасна Україна, як велика європейська держава, йде шляхом створення своєї нової сутності через розбудову нової економіки, нових технологій, створення нових традицій і нової державної ідеології. Спираючись на тисячолітню традицію поваги до Рідної Матері, до Божої Матері, до Землі-Матері, до України-Матері, українській нації необхідно встановлювати й нові державні свята. Це мають бути свята, що генетично пов’язані із історією української нації та її новими надбаннями. Власне, головна соціальна роль жінки – це стати Матір’ю і продовжити людський рід. А відповідальне громадянське суспільство має створити достойні умови для виконання цієї важливої ролі, щоб українська нація розквітала не тільки духовно, а й чисельно. Тому День Матері може стати новим – старим святом, яке святкують у першу неділю травня. У цей час не лише повертаються до свого гнізда перелітні птахи, не тільки оживає природа і зеленіють та розцвітають луки, а й теплий весняний вітер приносить нам надію на наше духовне відродження і велику віру у становлення нової потужної української нації на теренах старої Європи.

Тож зі святом Вас, дорогі сестри! Здоров’я Вам і Вашим родинам, поваги і турботи від чоловіків, доброго настрою і віри в торжество наших соціальних та політичних прав в Україні!

                                                                                                                        Ірина Квасниця

                                                              Президент Асоціації «Спадщина України»

Член Національної спілки журналістів України

                                                                                                           Ірина Квасниця

 з книги «Дітям про державну і рідну мову в Україні»

         серія «Родинна книга», 2012 рік

Рідна мова материнська - основа розвитку і становлення особистості дитини

    Рідна мова — мова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей у їх національній  своєрідності.

На території України проживає, за результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року, 37,7 млн. українців (77,8%), які складають титульну українську націю, що дала назву нашій державі – Україна і подарувала нам державну мову – українську. Поряд з етнічними українцями в Україні проживають представники більше 130-и національних меншин. Предки цих людей прийшли на нашу землю в різні історичні епохи і Україна є Батьківщиною для 10 мільйонів білорусів, росіян, молдаван, поляків, євреїв, болгар, греків, гагаузів, чехів, угорців. 

Висвітлюючи питання вивчення рідної мови, звернімо увагу на те, що рідною мовою для кожної людини є мова її матері.

Перші слова – колискову пісню матері дитина чує з перших днів свого народження. Ці слова асоціюються у дитини із безпекою, затишком, любов’ю і турботою. Вперше за матір’ю малятко пробує лепетати свої перші слова: «мама», «тато», «баба», «дідо», «ляля» і т.д. і ідентифікувати їх звучання з конкретними особами і предметами.

Людина стає свідомою, оволодіваючи мовою своїх батьків. Тому  у всіх народів поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного краю, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни, тобто рідна мова сприймається не просто як засіб комунікації, не тільки як знаряддя формування думок, а  як одне з головних джерел патріотичних  почуттів, як показник духовної сфери людини. Письменники поетизують рідну мову так само, як і рідний край, його пейзажі, як свій народ.

Небайдужість до рідної, материнської мови посилюється тим, що від першого сказаного дитиною слова до її повного занурення в океан слів триває постійна творча робота думки, тоді як оволодіння іншими, нерідними, мовами — це вже не стільки пізнання, скільки перекодування пізнаного, супроводжуване активною роботою пам’яті. Як формування людського організму повторює історію розвитку живої природи, так і розумовий розвиток окремої людини проходить той шлях, яким ішло все людство. Якщо знання про світ здобувається внаслідок порівняння між собою різних його складових, то шлях до виникнення понять про предмети і явища об’єктивного світу в різних етносах пролягає через неоднакові зіставлення і порівняння. Наприклад, українське повітря асоціюється з вітром, а російський воздух з духом, диханням; українське вікно — з оком, а болгарське прозорец — із прозиранням, прозорістю. Зрештою, коли зіставляються між собою повітря і воздух, вікно і прозорец і т. п., то значення цих слів, а отже, й понять, що стояли за ними, ідентифікуються.

Таке ж уявлення виникає і тоді, коли засвоєне з дитинства слово зіставляється зі словом іншої мови: утотожнення відбувається поза етимологічними зв’язками слова рідної мови з іншомовними відповідниками. Отже, мислячи іншою, нерідною, мовою, людина оперує поняттями, але відривається від тих первинних асоціацій, які западають у свідомість дитини при пізнанні навколишнього світу.

Рідна мова єднає, консолідує народ у часі і просторі. Тому-то духовні лідери різних націй постійно звертаються до своєї мови як до основи народності, найбільшого духовного багатства, животворного джерела повноцінного розвитку.

У зверненні до носіїв української мови М. Рильський писав: «Мова — втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови». В. Достоєвський – великий російський письменник, відзначаючи вагоме значення засвоєння дитиною у ранньому віці рідної мови, писав: «Лишь усвоив в возможном совершенстве первоначальный материал, то есть родной язык, мы в состоянии будем в возможном же совершенстве усвоить и язык иностранный, но не прежде». Білоруський письменник У. Короткевич у своїх творах звертає увагу на  генетичний зв'язок поколінь через вивчення і спілкування рідною мовою:

«Хто забыў сваіх продкаў - сябе губляе,

Хто забыў сваю мову - усё згубіў.»  

Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини. Учені підтвердили геніальний здогад німецького вченого- енциклопедиста Вільгельма Гумбольдта, висловлений у ХVІІІ ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від батьків до дітей. Вивчення мови дитиною йде як розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких за-програмоване  на майбутнє.
Як стверджував видатний український мовознавець Олександр Потебня, мислення дитини повинно формуватися на ґрунті рідної мови і доки воно не дозріло, доки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти (слов’янських народів), коли вчаться розмовляти, самі створюють слова та їх форми, іноді несвідомо, за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан пише у своїй статті: «Мова — це п’ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ... Мова — це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначитись на зміні антропологічного типу. Зменшується об’єм пам’яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна — просто «сніг», і просто «крига», то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи іншого генотипу».

Ще в 50-х роках Дж. Берко переконливо показала, що діти не просто імітують те, що вони чують, а створюють гіпотези щодо мови і перевіряють їх. Ще більше вражає те, що у всіх культурах діти успішно навчаються своїй рідній мові і починають говорити на ній вільно, за допомогою чи без допомоги дорослих. Цей загальний результат переконує нас у тому, що люди володіють деякою універсальною і вродженою здібністю до опанування мови. Згідно припущення американського лінгвіста Н. Хомського, люди мають апарат засвоєння мови – вроджені здібності в сфері синтаксису, граматики і прагматики. Саме цей  «апарат дає змогу всім нормальним дітям усіх культур навчитися своїй рідній мові і вільно нею говорити”».

Саме завдяки опануванню рідною мовою, в атмосфері неповторного духовного спілкування з батьками, дитина розпочинає активно засвоювати і відтворювати соціальний досвід, культуру поведінки і особливості поглядів на світ. У родині дитина вперше усвідомлює і вибудовує власний „Я-образ”, починає ідентифікувати себе як суб’єкт міжособистісних стосунків у сім’ї, опановує прийнятні норми поведінки. Це може відбуватися і в умовах стихійного впливу різних життєвих обставин родини, однак визначальну основу закладає лише виховання, що здійснюється в сім'ї на підґрунті народної педагогіки. Саме народна педагогіка найповніше відображає особливості народного буття та світогляду, весь різнобарвний спектр етнічної ментальності. Запорука національного самоусвідомлення – саме в родині.

Велике психологічне значення має ім'я-наречення дитини – давнього звичаю, пов’язаного з вибором імені для новонародженого. Вважалося: ім’я визначає долю людини. Сучасні психологічні спостереження засвідчують, що слово-ім’я – перший усвідомлений образ власного «Я». Нагадаємо один з рідномовних обов’язків, про який говорив І. Огієнко: «Бережи своє особове ім’я й родове прізвище в повній національній формі й ніколи не зміняй їх на чужі. Найменша тут зміна – то вже крок до винародовлення».

Отже, адаптація до сучасного педагогічного процесу надбань народної мудрості, звернення до духовних джерел етносу є необхідною умовою для усвідомлення національної самобутності і самоусвідомлення своєї неповторності. Через це реалізація принципу народності у вихованні (насамперед навчаючи дітей рідною мовою, враховуючи багатовікові культурно-виховні традиції) має бути аксіомою будь-якої педагогічної технології і, безумовно, керівним постулатом для батьків.

Мода на навчання дітей іншої мови у ранньому віці призводить до серйозних психічних і моральних деформацій свідомості дитини. Саме у віці до 6 років у дитини формуються риси характеру, закладається шкала морально-етичних цінностей, формується особисте «Я» через створення «образу нормальної людини», носія основних морально-етичних рис роду, народу, нації. Прийде час – це вік 6-7 років, коли у європейських народів у давні часи проходили перші обряди ініціації дітей і батьки матимуть змогу віддати дітей в науку до учителів і навчати їх і різним мовам, і давати основи різноманітних знань.

Рідна мова – це найкоротший, найефективніший шлях до самопізнання, до пізнання душі власного народу.

В статті використано роботи, які радимо прочитати і вам:

Велехова Н. Укрощение языка // Сов. культура. — 1989.— 14 січня.
Джапаридзе 3., Стрельников Ю. О различиях в плаче новорожденных разной национальности и пола // Экспериментально-фонетический анализ речи.— Л., 1984 (пр.),— Вып. 1.

Кононенко П.П. Національна педагогіка в реформуванні освіти / П. Кононенко // Освіта і управління. – 1997. – Т. 1. – № 3. – С.19–30.

Крайг Г. Психология развития / Грэйс Крайг. – СПб.: Изд-во „Питер”, 2000. – 992 с.

Мацумото Д. Психология и культура / Давид Мацумото.СПБ: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002.

Потебня А. А. Язык и народность. «Вестник Европы», 1895, т. 5, кн. 9;

Розенталь. Д., Теленкова М. Словарь-справочник лингвистических терминов.— М., 1985.— С. 271.
Срезневский И. И. Об изучении родного язьгка вообще и особенно в дет. возрасте. СПб., 1899;

Ушинский К. Д. Руководство к преподаванию по «Родному слову». СПб., 1911.