З історії становлення державної мови в Україні

Квасниця І.Ю.

з книги «Дітям про державну і рідну мову в Україні»

                                                                                                     www.spadshina.com

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики.

В головному Законі  України Конституції у статті 10 стверджено: 

«Державною мовою в Україні є українська мова.

Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.

Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування.

Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом».

Українська нація є титульною нацією в Україні і налічує більше 37 мільйонів осіб, що складає 77,8% населення країни. Титульна нація дала назву державі – Україна і визначила державною мовою – українську, як мову міжнаціонального спілкування на території Україна. У світі українською мовою розмовляють близько 72 мільйонів етнічних українців.

Українці мають більш як тисячолітню історію вживання рідної мови в різних сферах громадського і культурного життя. Давньоруська мова в добу Київської Русі була не лише мовою художньої літератури, літописання, а й мовою законодавства та діловодства, офіційного і приватного листування. Отже, вона фактично була мовою державною.

Після розпаду Київської Русі, Золотої Орди, з кінця ХІУ століття переважна більшість українських і білоруських земель опинилася у складі Великого князівства Литовського. Сформована на давньоруській основі українсько-білоруська літературна мова функціонувала в законодавстві, судочинстві, великокнязівській та князівських канцеляріях, державному і приватному листуванні. Становище руської мови,  як державної, закріпилося у Статуті 1566 р. (т. з. Волинському статуті) — Зводі законів Великого князівства Литовського, де зазначено: «А писар земский по руску маєть литерами и словы рускими вси листы и позвы писати, а не инъшым языком и словы» (ст. 1 розд. IV).

Староруська мова мала статус, близький до державного, у ХІУ - першій  половині ХУІ ст.  на землях Галичини та Західної Волині, що  перебували під владою Польщі. Вона вживалася у судах і діловодстві, очевидно, на основі якогось акта-привілею, який не зберігся. Мабуть, існувала й домовленість про те, що королівське діловодство, яке стосувалося українських земель, мало здійснюватися також староруською мовою. Про це свідчить переклад староруською мовою т. з. Віслицького статуту 1357 року короля Казимира Великого — зібрання правових, насамперед карних, норм середньовічної Польщі та численні грамоти, які вийшли з королівської та приватних канцелярій, інших установ. Староруською мовою іноді користувалися татарські хани у дипломатичній переписці з польськими королями. Впродовж ХІУ – ХУІ століть староруська  писемно-літературна мова вживалася на державному рівні у Молдовському князівстві. Значна частина пам’яток староруського ділового стилю того часу походить з канцелярії правителів Молдови. Отже, староруська мова в часи середньовіччя мала функції міжнаціональної.

Укладена 1569 року в Любліні унія Литви з Польщею призвела до того, що майже всі українські землі перейшли до складу Польського королівства. Представники української шляхти (зокрема, Київщини та Волині) на Люблінському сеймі домоглися від короля привілеїв, які далі забезпечували функціонування староруської мови в офіційних ділових сферах. Наприклад, у привілеї шляхті Київщини (1569 р.) зазначено, що «в усяких справах їхніх судових, як позви, вписування до [актових] книг, акти і усілякі потреби їх, так і в судах наших замкових і земських, як і в канцелярії нашій коронній, декрети наші у всіх потребах наших королівських, у земських коронних до них листи не яким іншим, тільки руським письмом писані й відправлювані бути мають вічними часами». Проте з самого початку чинності привілеїв вони порушувалися. На Варшавському загальному сеймі у 1590 році посли від Волинського, Брацлавського та Київського воєводств домоглися нової ухвали про те, що на зазначених територіях юридичні документи «згідно з їх правом, руською мовою та письмом мають бути писані». Але й ця ухвала часто не виконувалася, і в юридично-ділову сферу дедалі більше проникають польська і латинські мови, витісняючи українську.

Після 1654 року – приєднання України до Московії* спеціального акта про державність руської (української) мови не було прийнято, бо функціонування її у генеральній, полкових, сотенних канцеляріях, у судах, ратушах — у всіх державних установах Гетьманщини вважалося природним. Листування Богдана Хмельницького з Московським царем Олексієм Михайловичем велося українською** писемно-літературною мовою, а Олексія Михайловича з Богданом Хмельницьким — російською.

На землях, що залишилися під владою Польщі, українська мова дедалі більше зазнавала всіляких утисків. У 1669 році було ухвалено постанову, що король давніх привілеїв дотримуватися не буде і всю документацію видаватиме тільки польською і латинською мовами. Постанову було підтверджено й на сеймі у Варшаві 1696 року. У ХУІІІ ст. українська мова тут майже цілковито зникла з офіційного вжитку. На українських землях, які опинилися під владою Австро-Угорщини, українська мова тільки час від часу з’являлася в офіційних цісарських та королівсько-цісарських документах і як державна згодом була зведена фактично нанівець, уживаючись іноді тільки у приватних актах. Викладання у парафіяльних школах читання і письма велися німецькою і польською мовами.

На Лівобережній Україні в державних установах українська мова збереглася до початку 80-х pp. ХУІІІ ст., коли царями Російської імперії було ліквідовано залишки автономії України. Відтоді аж до 1917 року на всіх історичних землях України, що були в складі Російської імперії, вона перестала функціонувати не тільки в державних установах, а й в освітніх закладах: друкування книжок українською мовою, крім художніх текстів та історичних пам’яток, було заборонене (Валуєвський циркуляр 1863р., Емський акт 1876р. та ін.). Впродовж кінця ХУІІ до початку ХХ століття було прийнято більше 170 законодавчих актів, які в тому чи іншому вигляді забороняли вивчення і навчання українською мовою, сприяли ліквідації початкової (парафіяльної) школи, де б вивчали українську мову.***

Незважаючи на офіційні заборони і утиски українська мова розвивалася. У 1798 році виходить друком «Енеїда» І. Котляревського, від якої починає свою історію літературна українська мова. Наступні покоління письменників сприяли виробленню її норм – Євген Гребінка, Григорій Квітка-Основ'яненко, Тарас Шевченко. У 20-40-х роках ХІХ століття починають з'являтися перші граматики української мови (О. Павловського, 1818 р.), словники (П. Білецького-Носенка, 1840 р.). Загалом, протягом ХІХ століття виникло більше 50 правописних систем і граматик.

Перший фонетичний український правопис було видано у 1-му томі "Записок юго-западного отдела Русского географического общества" 1873 року. Його уклали Павло Чубинський (згодом автор гімну України) і Михайло Драгоманов.

Кінець ХІХ – початок ХХ століття – золотий вік розвитку української літературної мови. Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Олена Пчілка, Михайло Драгоманов, Василь Стефаник, Пантелеймон Куліш, Костянтин Ушинський, Борис Грінченко створили філософські, педагогічні, поетичні, прозові, драматичні твори українською мовою. Розвиток сприяв самоідентифікації українців і перетворення його з етносу у народ – націю.   

 Українські школи, українська преса і книговидання найбільшого розвитку набули в Австро-Угорщині (навіть у часи найбільших національних і мовних утисків). А в січні 1919 року законом Директорії Української Народної Республіки українська мова була проголошена державною із забезпеченням прав мов національних меншин. Такий самий Закон ухвалила (15 лютого 1919 року) Західноукраїнська Народна Республіка. Державність української мови була утверджена згодом і на Закарпатті — в конституції Карпатської України, прийнятій 15  березня 1939 року.

Статус української мови, близький до державного, гарантувався «Положенням про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвиткові української культури», затвердженим ВУЦВК та РНК УСРР

6.07 1927 р., в якому зазначалося: «Відповідно до переважного числа людності УСРР, що говорить українською мовою, брати як переважну мову для офіційних зносин українську мову» (розділ І). «Положення» забезпечувало рівноправність мов усіх національних меншин України. Однак з 30-х pp. до жовтня 1989 року воно не виконувалося, що спричинило обмежене використання української мови як державної й призвело до звуження її функцій на більшій частині території України, до гальмування природного розвитку її системи, вдосконалення функціональних стилів. Усе це неминуче вело до денаціоналізації українського народу, гальмувало його національно-духовний розвиток. У зв’язку з цим громадськість республіки дедалі наполегливіше порушувала питання про необхідність надання українській мові статусу державної.

 Особливо велику активність у цьому плані розгорнуло Товариство української мови ім. Т. Шевченка (утворене в лютому 1989 році). 28 жовтня 1989 року Верховна Рада УРСР прийняла Закон УРСР «Про мови в Українській РСР», в якому сказано: «Відповідно до Конституції Української РСР державною мовою Української Радянської Соціалістичної Республіки є українська мова. Українська РСР забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах життя» (стаття 2 розділ І). Разом з тим, у Законі зазначено, що держава створює необхідні умови для розвитку і використання мов інших національностей, які проживають в Україні. Було складено й затверджено урядову програму розвитку української та інших мов України до 2000 року. В ній передбачено утвердження української мови як державної поетапно в різних регіонах країни. І сьогодні програма утвердження української державної мови потребує реальної підтримки уряду України. Прикладом можуть слугувати Франція, Італія, Індонезія, Сполучені Штати Америки і їх шлях по утвердженню державної мови.

Для реалізації статті 10 Конституції України в 1997 році утворено Раду з питань мовної політики при Президентові України й департамент із здійснення мовної політики при Державному комітеті України у справах національностей та міграції. Постановою Кабінету Міністрів України цього ж року затверджено «Комплексні заходи щодо всебічного розвитку і функціонування української мови». Робота в цьому напрямку в наш час потребує серйозного коректування з боку уряду України і органів місцевого самоврядування.

Стан державної мови, рівень володіння нею, поширеність у різних сферах життя — усе це показник цивілізованості суспільства.

Україна майбутнього – це демократична європейська держава з високорозвиненим громадянським суспільством, яке творитимуть наші діти.  

* Лише з початку ХУІІІ століття Московія починає називатися Росією. Московський цар Петро І видав спеціальний циркуляр для послів, у якому наказувалось: «...Во всех курантах печатают государство Московским, а не Российским, и того ради извольте у себя сие перестеречь, дабы печатали Российским, о чем и к прочим дворам писано…»

** У ХУІІ столітті із староруської мови виділилися білоруська і українська мови і почали свій шлях у розвитку власне літературної і ділової мови.

*** 100 років на території Східної України, що входила до складу Російської імперії була заборона на існування парафіяльних шкіл, де дітей навчали читати і писати українською мовою.

Вітаю з Днем Незалежності України!

Республіка Україна – демократична європейська держава. Розвиток  найдавнішої хліборобської культури на Землі описаний в численних літописах, ізборниках, наукових працях, що дійшли до нашого часу і зберігаються у найвідоміших європейських бібліотеках. Творцями цієї культури були племена, які в процесі етноґенезу народили українську націю.

         Століття колоніального поневолення не змогли знищити родову пам'ять українського народу і через віки постала держава Україна. Консолідуючою силою в нашій державі є українська титульна нація з українською державною мовою та традиціями, звичаями,  древньою культурою, народженими ще в протословенські часи становлення європейської цивілізації.

         Світові економічні кризи початку ХХІ століття співпали із ідеологічним, економічним і соціальним становленням України в умовах самостійності і свободи. Морально-психологічний імпульс національного утвердження впродовж останніх 20 років поволі розбивався об матеріальну скруту, в яку потрапив увесь український народ. Але в складних умовах, в різні періоди свого розвитку, опинялися і інші держави. Так об’єднання навколо національної ідеї, вкладення 20 % валового доходу в розвиток освіти - вивело із небуття острівну Японію, котра після другої світової війни, маючи обмежені природні сировинні ресурси, зуміла не тільки відродитись, але й увійти до сімки найбагатших країн світу. Національна ідея згуртувала чехів, словаків, угорців, поляків, литовців, латишів, естонців, які за рівнем свого життя відірвалися далеко вперед від українців.

                   Щоб Україна стала справжньою демократичною державою необхідно здобути свободу духу – національну ідею, що не тільки уособлює субстанцію народного руху, а й створює й підтримує соціальну рівновагу в суспільстві. Не втратити надії, повірити у свої сили, опертись на традиції власного народу, вслухаючись у відгомін століть, впевнено розбудовувати свою державу.

Ми здобули незалежність – тепер маємо створити націю! Це наша доля і наш шлях, це доля наших дітей і онуків.

Подивіться в очі своїх батьків і дітей …і перед вами постане ваше майбутнє…         Благословенний народ, що дбає про виховання і освіту своїх дітей!

         Вірю в Україну і її Народ! Вірю в потужну і багату державу в якій живуть достойні і впевнені у своєму майбутньому люди.

          З нами Бог і Україна!

Ірина Квасниця

Президент Західно – Української Асоціації «Спадщина України»

24 серпня  2012 рік                                                                                                                 м. Київ

Вітаю із Зеленими святами!

Щастя, здоров’я, щедрого літа та доброго врожаю бажаю Вам від щирого серця!

Нехай у Ваших душах панує гармонія, а у ділах – удача і успіх!

http://www.spadshina.com/ua/narodoznavstvo/naroznavstvo/ukranian-traditions/traditions/June

Ірина Квасниця

Ірина Квасниця

ЗЕЛЕНІ СВЯТА 

 ІСТОРІЯ СВЯТА СВЯТОЇ П’ЯТИДЕСЯТНИЦІ (СВЯТОЇ ТРІЙЦІ)

Пасхальний цикл свят завершується на п’ятдесятий день після Паски світлим святом Святої П’ятидесятниці. Головною подією цього свята стало зіслання Святого Духа на апостолів. Звідси цей празник має ще назву День Святої Трійці. У своїй книзі «Пізнай свій обряд» отець Юліян Яків Катрій (ЧСВВ) пише: «Зіслання Святого Духа — це наче вінець і печать на справі спасення людського роду, що здійснив Божий Син. У дні Святої П’ятидесятниці сам Святий Дух помазує апостолів на проповідників Христового Благовістя. У дні Зіслання Святого Духа зароджується і починає діяти Христова Церква. Святий Дух її провадить, просвічує, освячує і зберігає на дорозі правди».

Зіслання Святого Духа для первісної християнської Церкви було дуже важливою подією. Це свято прирівнювалося до свят Паски та Різдва Христового. Із часом святкування цієї події продовжується з одного дня аж на цілий тиждень. У III столітті це свято стає загальновизнаним у всьому християнському світі. Літургійну службу в його честь уклали у VIII столітті святий Іоанн Дамаскін і святий Косма Маюмський.

Первісно П’ятидесятниця — це було свято завершення жнив і подяки у стародавніх євреїв. Тричі на рік цей народ святкував три великі свята: Паску, П’ятидесятницю, свято Кучок. У книзі Виходу сказано: «Тричі на рік святкуватимете празники на Мою честь. Ти пильнуватимеш свята опрісноків… Ти пильнуватимеш також свята жнив, перших плодів праці твоєї, того, що сієш у полі, і свята зборів під кінець року, коли збиратимеш з поля працю твою»* (23, 14–16). Апостоли й перші християни перейняли і свято Паски, і свято П’ятидесятниці від Старого Завіту й залишили його назву, але надали йому цілком іншого змісту і значення.

Отже, свято П’ятидесятниці, як свято народження християнської Церкви, визначення ролі апостолів як проповідників і перших священиків, що покликані були розійтися світом, щоб проповідувати християнство серед різних народів, сприяло створенню перших християнських догматів. На Вселенському Нікейському Соборі у 325 році був створений перший християнський догмат про триєдність Бога. Бог існує у трьох особах Святої Трійці: Бог — Отець, Бог — Син, Бог — Дух Святий. Другий Вселенський Собор був скликаний 381 року в Константинополі. На цьому Соборі був прийнятий Символ віри, в якому викладалися основні вчення: про Святий Дух, про Церкву, про таїнства, про воскресіння мертвих і про життя майбутнє.

Старозавітна Церква мала звичай у дні П’ятидесятниці долівку в домі та церкві вкривати свіжою травою, а двері, вікна і вівтарі прикрашати гілками дерев та квітами. За вченням перших християн, у час, коли зійшов на землю Святий Дух, уся природа стояла в зелені, тому й треба домівки та церкви прикрашати зеленим розмаєм. Перші апостоли теж зберегли цей звичай і передали його сучасній християнській Церкві. Звідси ще одна назва цього свята — Зелені свята.

Тут закладена велика духовна символіка християнського вчення: як природа навесні оновлюється квітами та зеленню, так і свята Церква та й усі християни оновлюються силою Святого Духа. Святий Дух зійшов на усіх людей — християн через таїнство миропомазання. «Через Святого Духа, — каже святий Василій Великий, — відбувається повернення до раю, піднесення до небесного царства, привернення до синівства. Через Нього можемо Бога звати Отцем, можемо стати учасниками благодаті Ісуса Христа, зватися дітьми світла, брати участь у вічній прославі…»** («Про Святого Духа», гл. 15).

Біблія. Книги священного писання Старого та Нового Завіту // Старий Завіт. Друга книга Мойсея. Вихід. —К., 2004.

** Науки святого Василія Великого для народу / Перекл. з грец. о. С. Фединяка ЧСВВ. — Ґлен Ков, 1954.

НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ НА ЗЕЛЕНІ СВЯТА

Зеленими святами праукраїнці вшановували природу, котра входить у найвищу фазу свого розквіту. Наступає дуже відповідальна пора у житті хлібороба — вберегти від негоди, бурі, грому та вітрів посіви зернових, що стоять у «молочному» колосі, й розпочати сінокоси, бо «трави у шовк уже вбралися». Свято, мабуть, було дуже веселим та колоритним, але до нас дійшли лише невеликі фрагменти тих чи інших звичаїв, описаних у ХІХ столітті етнографами, чи залишки обрядодійств, які настільки злилися із християнством, що годі вгадати їх первинну суть і зміст.

Святкові дійства починалися у четвер перед Трійцею. Михайло Максимович у своїй праці «Дні і місяці українського селянина» називає цей четвер Сухим, у який власне і святкували Русалчин Великдень. У народі говорили, що в цей четвер не можна ні дерева рубати, ні трави косити, ні зілля рвати, ні грядок полоти, щоб не потривожити коріння рослин: бо кожна рослина, потривожена в цей день, засихає. Навіть русалки у цей день просушують своє волосся, розхитуючись на гілках беріз. На півночі та сході України дотепер зберігся звичай у сухий четвер просушувати одяг на сонці. На Поліссі літні жінки готували обрядову страву, збиралися усі разом і святкували «бабський Великдень» (за В. Скуратівським). По заходу сонця вони споживали обов’язково борщ і коливо (обрядова страва із пшениці чи рису, первісно з ячменю, розведена ситою (мед із свяченою водою). Починали і закінчували вечерю споживанням колива як даниною пам’яті померлим предкам, і на столі обов’язково лежали «покійницькі» ложки.

На Чернігівщині парубки будують ігрового дуба (Сухого дуба). Напередодні заготовлюють стовбур доволі високого дерева, обчищають від кори. До верхньої частини прикріплюють колесо, яке уквітчують квітами та кольоровими стрічками. Цей «Дуб» вкопується у землю десь на вигоні чи на поляні у лісі неподалік від села. Потім у суботу молодиці та дівчата заклечають його берізками і кленами, і навколо нього на Трійцю будуть проводитись молодечі забави. М. Максимович писав: «…Цей сухий дуб, прикрашений в зелень і квіти, серед березового клечання, …чи не означає він собою літа, що відродилося у лоні весни…» 

«Розвивайся, сухий дубе,
Бо на тебе мороз буде!
— Я морозу не боюся,
Прийде весна — розів’юся!»

Дуб у древніх слов’ян був деревом священним і присвячувався богові Перуну. Під ним здійснювали жертвоприношення, проводили суди, громадські збори та інші важливі для тогочасного суспільства ритуальні обрядодії. До нас дійшли спогади про Перуновий Дуб, що згадується у літописах. Йдеться про велетенське священне дерево, яке росло на острові Хортиця, що за Дніпровими порогами. Великою честю було здійснити жертвопринесення богам під цим дубом. А згадка про нього й залишилась у традиції закопування Сухого дуба під час Троїцьких святок і дівочих забав у гру Горю-дуб, чи Горю-пень.

Дівчата вибирають з-поміж себе «ту, що горить». Проти неї стають дві інші, й одна з них питає: «Чого ти гориш?», та відповідає «Красної панни!» — «Якої?» — «Тебе молодої!», тоді друга дівчина каже: «Печу, печу ластівку!» А та, що горить: «Чи спечеш?» — «Спечу!» — «А чи втечеш?» — «Утечу», і ті дві біжать, а та, що горіла, їх ловить. «Горіння дуба» — це очищення обрядовим вогнем на честь літа, що починається. Тому й ластівку «печуть», тобто ховають, як провісницю весни, до наступного року і прощаються з весною.

У п’ятницю чоловіки влаштовували «вечерю для дідів». На цій вечері теж були борщ та коливо, що й на «бабському великодні». Тільки ще по колу пускали чарку з горілкою, а останню ставили на стіл, клали на чарку кусень хліба й залишали «дідові» ложки. Про померлих предків говорили тільки з повагою, бо вважалося, що на Зелені свята небеса відчиняються, і душі померлих предків перебувають поряд із їхніми родами. Ці та інші обрядодії покликані захистити майбутній урожай від усяких несподіванок. І давні українці зверталися по допомогу не лише до богів, а й до своїх предків. Бо здавна в нашому народі дуже шанували старших у родині, у суспільстві і відповідно складали шану й тим, що відійшли уже з нашого земного життя.

Жінки у п’ятницю та суботу збирали пахуче та цілюще зілля, щоб прибрати ним у хатах: «клечали» та «маяли» і долівку, і клали за образами, на вікна і на двері. По всій Україні і селяни, і городяни замаюють свої оселі, церкви, навіть громадські установи (у Львові — міську раду) липою, березою та ясенем. Долівки міських квартир та сільських будинків встилають любистком, м’ятою, а вікна «затикують» полином «від нечистої сили та русалок».

Неділя Зеленого тижня називається клечальною, або П’ятидесятницею. У цей день ідуть величні літургійні відправи у церквах. Мені довелося спостерігати цей обряд у всій його красі в західноукраїнському селі Залужся Яворівського району Львівської області. У 1996 році, працюючи над програмою «Сонячний хрест», ми приїхали до цього мальовничого села, загубленого серед лісів і розкішних долин Прикарпаття. У програмі всі Зелені свята знято у стилі документальної зйомки. І ось що побачили ми та глядачі під час святкування: на літургію до церкви зібралися усі селяни не тільки із Залужся, але й з навколишніх хуторів. Вівтар був прикрашений молодими берізками, долівка церкви встелена запашним аїром, м’ятою та любистком. За ручки дверей церкви був прив’язаний полин. Після відправи священик і люди з хоругвами пішли до криниці, щоб освятити воду. Після водосвяття священик почав обходити усі хати по селу. Кожен господар перед хатою виніс стіл, на якому були хліб, сіль та свячена вода. Священик відспівував молитви, посвячував хліб, а тоді йшов і здійснював обряд освячення хати. Потім обходив, освячуючи, усе обійстя і хліви з худобою. У хаті вся родина після освячення сідала до святкового обіду. А священик із помічниками йшов до іншої оселі.

У понеділок обходили хресними ходами зелені посіви зернових та освячували поля. Саме на понеділок, вівторок та середу наступного тижня після П’ятидесятниці припадали найбільші святкування та забави. Дівчата заплітали вінки для себе і для «русалок», розвішуючи їх на березах. Заплітали віти беріз, «щоб русалки мали на чому кататися», проводили забави та ігри на вигонах біля сухого дуба тощо. Окремо відзначимо значення вінка. Дівчата на вигоні співали, водячи хороводи:

Ой, зів’ю вінки на всі святки,⁹⁵
Ой, на всі святки, на всі празнички,
Бо в саду весна розвивається,
Донька батька дожидається:
«Ой, мій батеньку, мій голубчику,
Ти прибудь сюди хоч на хвилечку,
В мене в тинові під ворітоньки
Синє море все розливається,
Ой, не море ж то розливається,
Пани-гетьмани із’їжджаються…»

Вінок — не просто прикраса та залишок давніх атрибутів язичеських ритуалів. Вінок, виплетений із цілющого зілля, трав, був і залишається оберегом незайманої дівчини. Та дівчина, яка втратила цноту, не мала права одягати на голову вінок, та й сам вінок втрачав свою оберегову силу.

Вінками з любистку та калини заквітчують батьків, котрі віддають заміж свою доньку: калина і любисток — це рослини, що символізують вірність та пошану, бо громада дякує їм за те, що чесною виховали свою доньку, і висловлює свою повагу.

Кожна квітка, кожна рослинка в українському вінку має своє значення, свою силу, що дала природа, і свій символічний зміст. Тому я, оскільки мала нагоду спостерігати за виступами колективів народної творчості чи окремих співаків або співачок доволі зрілого віку, в учасників яких уже є не тільки діти, але й онуки, маю відзначити, що керівникам таких колективів необхідно серйозніше ставитися до використання української обрядової символіки і, зокрема, вінка. На голови таких жінок потрібно вдягати намітки, хустки, бaвниці чи інші головні убори, залежно від місцевості, майнового та подружнього стану.

Молодь у давнину в часи Зелених свят, як уже зазначалося, на вигонах чи біля церкви проводила свої гуляння. Залежно від місцевості молоді хлопці та дівчата водили «Тополю» (на Полтавщині), «Вербу» (Чернігівщина), «Вільху» (Покуття), «Водили куста» (Полісся), «Горю-горю дуба» (Київщина) тощо.

Ми неодноразово згадували русалок, задля захисту від яких освячували посіви, криниці, завивали гілки на березах. За народною ієрархією русалки поділяються на первісних, корінних, тобто таких, що народжені і живуть у Дніпрі. Це дорослі блідолиці жінки та дівчата з русявим довгим розпущеним волоссям, що живуть у Дніпрі і з нього розселяються по інших річках, озерах і ставках. Там вони примножують свій рід із дівчат-самогубців та дітей, що померли без хрещення. Утоплениці від русалок відрізняються тільки зеленим волоссям. Дітей, що померли без хрещення, русалки крадуть і перетворюють на мавок. Якщо до семи років по смерті могилу такої дитини не похрестити, діти стають назавжди мавками. Кажуть, таких дівчаток — мавок-семиліток можна зустріти у лісах, на галявинах, коли вони розхитуються на сплетених вітах беріз. У них голубі очі, кучеряве русяве волосся, й одягнуті вони у білі сорочечки без поясів. Якщо не завити гілки беріз і не порозвішувати полотна на деревах «русалкам на сорочки», то вони будуть бігати і толочити жита, завдаючи шкоди. При цьому мавки співають:

 «Ух, ух, солом’яний дух!⁹⁶
Мене мати породила,
Нехрещену положила!»
А ті, кого невінчані матері потопили, співають:
«Новенькі бильця,
І нові барильця:
Мене мати не колисала,
Та в студену воду пускала!»

Русалки — істоти злостиві й намагаються при нагоді звести зі світу якомога більше людей. Особливо вороже вони настроєні проти жінок, а також не минуть нагоди і парубків або чоловіків звабити і залоскотати до смерті чи обманом затягти у річку. Дійшла до нас така пісня: 

Ой біжить, біжить мила дівчинка,⁹⁷
А за нею та русалочка.
«Ти послухай мене, красна панночко!
Загадаю тобі три загадочки:
Як вгадаєш, до батька пущу,
А не вгадаєш, до себе візьму».
«Ой, що росте без кореня,
А що біжить без повода,
А що цвіте та й без цвіту?»
Камінь росте без кореня,
Вода біжить без повода,
Папороть цвіте без цвіту!
Дівчина загадочки не вгадала,
Русалочка дівчину залоскотала.
            У дні Зелених свят усі люди носили при собі полин-траву, бо «русалок полин-трава відганяє». І не дарма давні українки приносили жертви русалкам на полях, бо намагалися задобрити незрозумілих і злостивих істот. Хоча це, мабуть, мало допомагало, якщо і траплялося з кимсь лихо, то боги навряд чи могли дієво допомогти. Хоча і береженого Бог береже, та все-таки в житті треба бути обачним.
Русалок проводжають на десятий понеділок, що припадає на перший день Петрівки. У ці дні дівчата і жінки роблять у полі спільний обід — справляють тризну на честь русалок. Дівчата розплітають коси, із вінками на голові ходять полем і співають:
 Проводили русалочок, проводили,⁹⁸
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили,
Та наших дівочок не ловили.
Перед ворітьми долина,
А в тій долині калина.
Ой, там Ганнусенька гуляла,
Перли-намисто обірвала.
 Ой, туди їхав нелюбий,
Став з коника злізати,
Перли-намистини збирати.
 Не зсідай, нелюбе, з коника,
Не з тобою я в полі гуляла,
Не з тобою намисто порвала.
 Ой, їхав по полю миленький,
Став з коника злізати,
Перли-намистини збирати.
Збирай, збирай, мій миленький,
З тобою я в полі гуляла,
Дорогі перли-намисто порвала…
            Дівчата та молоді жінки трапезують, веселяться, проводжають русалок до наступного року, часто виконуючи різні магічні дії та ритуали, якими намагаються накликати багатий урожай та вберегти свої поля від природних катаклізмів.

Зелені свята у своєму розмаїтті та первинній красі на фоні розмаю природи були покликані не тільки вшановувати природу й ставитися до неї з повагою. Вони у літньому циклі свят і обрядів відігравали велику морально-етичну роль: через прославлення життя сьогоденного не переривати зв’язку із прийдешніми поколіннями через поминання предків, приготування ритуальних трапез і закликання їх на допомогу. Бо немає дерева без коріння, немає людини без роду…

Казки і оповідання для дітей, обрядові пісні, обрядові страви, молитви християнським святим є у книгах «Традиції та звичаї українців» у двох томах авторів І.Ю. Квасниці та А.В.Квасниці.  Учіть і виховуйте своїх дітей словом, власним прикладом і сумлінною духовною працею. http://www.spadshina.com/ua/docs/books/family-book/176.html

Привітання з Великоднем!

ВЕЛИКДЕНЬ – ОСНОВА ЄДНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Великим днем, Паскою, називають християни Світлий день Христового Воскресіння. Великдень не входить до двунадесятих свят, бо це є «свято свят і торжество із торжеств...» Це найголовніше свято християнської Церкви і християн усього світу, незалежно від обряду. Паску святкують кожного року у різні дати в межах 35 днів: від 4 квітня (22 березня ст. ст.) до 8 травня (25 квітня ст. ст.)*.Історія святкування Паски** починається з часів, коли єврейський народ перебував у єгипетському полоні. Це було сімейне свято єврейських кочових племен. Пізніше його стали пов’язувати з виходом євреїв із Єгипту під проводом Мойсея. Пасхальний звичай приносити в жертву ягня сягає своїм корінням у той час, коли євреї, перебуваючи в Єгипті, позначали свої двері кров’ю жертвенного ягняти, щоби Бог зумів відрізнити їхні будинки від будинків єгиптян, котрих він скарав за наругу над євреями. М’ясо жертвенного ягняти їли стоячи, квапливо і з посохом у руках. Перед Паскою залишки хліба, приготованого на заквасці, збирали і спалювали. Пекли тільки опріснений хліб — мацу. Це означало очищення від старої закваски, оновлення і моральну чистоту..        У перші віки християнства це свято відзначалося разом з іудейською Паскою, оскільки,за євангельськими переказами, Ісус Христос був розіп’ятий у дні святкування іудеями Паски. Перший (Нікейський) Собор у 325 році постановив, що християнська Паска має святкуватися окремо від іудейської — у першу неділю після весняного рівнодення і повнолуння***. «Воскликніте Господеві, вся земля, співайте ж Імені Його, віддайте славу хвалі Його. Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував», — славить церковний хор цю найвизначнішу подію християнського світу у Світле Христове Воскресіння.
Про це розповідають усі чотири Євангелія. Але опис цієї події у кожного євангеліста має свої особливості. Під час теологічних досліджень виявили, що кожен євангеліст описав різні відвідини Гробу Господнього. Їх було чотири. І кожен раз рідні Христа та його учні переконувалися, що Ісуса там немає. І ангел їм, здивованим і зляканим, говорив: «Його тут нема: Він воскрес, як сказав». У Євангелії від Іоанна (20:1–18) розповідається про відвідини Гробу Марією Магдалиною:«Марія стояла ззовні біля гробу і плакала; і коли плакала, нахилилась до гробу і бачить двох ангелів у білому, що сиділи — один в головах, а другий в ногах, де лежало тіло Ісусове. І вони кажуть їй: жоно, чого плачеш? Говорить їм: взяли тіло Господа мого, і не знаю, де поклали Його. Сказавши це, обернулася назад і побачила Ісуса, який стояв, але не впізнала, що це Ісус. Говорить їй Ісус: жоно, чого плачеш? Кого шукаєш? Вона, думаючи, що це садівник, каже Йому: господарю, якщо ти забрав Його, скажи мені, де ти поклав Його, і я візьму Його. Ісус говорить їй: Маріє! Вона, обернувшись, каже Йому: Раввуні! — що означає: Учителю! Ісус говорить їй: не доторкайся до Мене, бо я ще не зійшов до Отця Мого; а йди до братів Моїх і скажи їм: іду до Отця Мого і Отця Вашого, і до Бога Мого і Бога Вашого. Марія Магдалина прийшла і сповістила ученикам, що бачила Господа і що Він це сказав їй».Отже, відбулась подія, яка потрясла усіх, хто був її свідком. Духовна суть цього свята полягає у тому, що Христос своїм воскресінням показує людям перемогу над смертю. Своєю смертю Христос змінив саму суть смерті, зробив її переходом, пасхальним святом, Паскою — переходом у Царство Боже. Він «...смертю смерть здолав і вічне нам життя подарував!» Христос показав нам шлях до вічного життя — це шлях віри в Господа.Кожна нація проходить довгий шлях до єдності та розуміння. Українська нація має основу для єдності — це християнська віра і християнська церква. І хоча ми справляємо свої релігійні потреби за різними обрядами, та віримо в Єдиного Бога, Його Сина — Ісуса Христа. І прийде час, ми всі об’єднаємось під омофором єдиної християнської церкви. Держава сильна людьми, а люди — вірою і Церквою. Без сильного, здорового духовного стержня немає здорової людини і здорового суспільства. Навіть у воскресному вітанні ми говоримо: Христос воскрес! Воскресне Україна!Опираючись на свою історію та древні традиції, ми повинні сформувати ідеологію нової нації. Ця ідеологія мала б об’єднати нові покоління для творчої і продуктивної праці в ім’я держави. Молодь повинна полюбити державу у своїх серцях і жити, пам’ятаючи, що держава сильна людьми. Тільки у сильній державі родини захищені і мають впевненість у завтрашньому дні. Це не просто філософські сентенції, це вимога часу. І якщо ми сьогодні не зупинимось, щоб розважити над нашими здобутками, а ще більше над помилками, то ми загубимо наступні покоління. І завтра прийде — але воно не буде українським, а якимось чужинським, що уже не раз бувало у нашій історії. Україна має воскреснути, і не може бути інакше. Бо то наша земля, а ми кров від крові, плоть від плоті її діти. І нехай дзвони свободи дзвонять по всьому світу!
Христос воскрес! Воскресла Україна!

* Разом з Паскою змінюються і строки Великого Посту, Вербної неділі, свят Вознесіння і Трійці.** Паска — від древнього «песах» — перехід, звільнення*** Православні церкви — руська, українська автокефальна, греко-католицька, болгарська, сербська та ін. — складають Пасхалії за юліанським календарем, католицька — за григоріанським. Звідси й розбіжності у днях святкування Паски різними церквами.

Свято весни –– боротьба за соціальні та політичні права жінок в Україні!

Свято весни –– боротьба за соціальні та політичні права жінок в Україні!

Свято 8 Березня є державним святом в Україні. Дискусії щодо доречності чи недоречності святкування є побудовані, як правило, на емоціях і в залежності від політичних уподобань, «на потребу дня». Кожен другий українець не знає історії походження ні свята 8 Березня, ні Свята Матері, яке святкують у першу неділю травня. Отож, трохи історії…

Історія свята Матері має чужоземне походження. Воно народилося у далекій Америці. Започаткувала це свято Анна Джарвіс. 9 травня 1905 року вона втратила свою матір. Ця велика втрата надихнула її на велику подвижницьку працю: вона написала тисячі листів до державних чиновників, політиків, священиків, щоб ті прийняли державне рішення і один день на рік присвятили матерям — таким чином суспільство мало б віддати шану найдорожчій людині на світі, якою є Мати. 1910 року губернатор американського штату Західна Вірджинія видав прокламацію про святкування Дня Матері. Громадський рух поширювався усіма штатами Сполучених Штатів Америки, і у 1914 році президент Вільсон підписав резолюцію Конгресу, в якій День Матері було оголошено державним святом. Невдовзі 43 держави світу теж приєдналися до цього руху.

1929 року жіноча громадська організація Союз українок Галичини (територія Західної України, яка перебувала у складі Польщі) звернулася до громади щодо встановлення Дня Матері. Українська громада щиро підтримала цю пропозицію, і впродовж 10 років це свято відзначалося у першу неділю травня, аж до 1939 року. Із 1939 по 1991 рік це свято на Західній Україні було заборонене, бо радянська влада мала свої революційно-атеїстичні свята, які були обов’язковими для усієї території Радянського Союзу (із 1939 року Західна Україна увійшла до складу Радянської України й, відповідно, до Союзу Радянських Соціалістичних Республік).

У СРСР в пошані було феміністичне свято боротьби жінок за свої соціальні та політичні права 8 березня (до слова, теж започатковане у США на початку ХХ століття). Згідно різних джерел, зокрема інтернет-енциклопедії Вікіпедія, спочатку Міжнародний жіночий день був днем протесту проти дискримінації жінок. Існує традиція прив'язувати виникнення Міжнародного жіночого дня до демонстрації, яку провели 8 березня 1857 року в Нью-Йорку робітниці-текстильниці з вимогами рівної з чоловіками зарплати, поліпшення умов праці, 10-годинного робочого дня (марш порожніх каструль). Останніми роками поширилася версія, що то нібито була демонстрація повій. В останню неділю лютого 1908 року тисячі жінок знову вийшли на вулиці Нью-Йорку. Демонстрація була приурочена до «Жіночого дня» 1857 року. Жінки вимагали виборчого права, виступили проти важких умов праці та проти праці дітей. У 1909-1910 рр. у США в останні неділі лютого відбулися марші та страйки жінок, очолені Соціалістичною партією Америки.

Під впливом дій американських жінок і на пропозицію німецької соціалістки Клари Цеткін, учасниці II Міжнародної конференції жінок-соціалісток (Копенгаген, серпень 1910 р., понад 100 учасниць із 17 країн) вирішили щороку в березні відзначати Міжнародний жіночий день – день солідарності жінок у боротьбі за повні політичні, економічні і соціальні права.

У резолюції, запропонованій Кларою Цеткін, зокрема, зазначалось:

«У повній відповідності з класово-свідомими політичними профспілковими організаціями пролетаріату в кожній країні соціалістки всіх країн щорічно проводять Жіночий день, який в першу чергу слугує агітації за надання жінкам виборчого права. Ця вимога має бути висунена як складова частина всього жіночого питання в цілому і в повній відповідності з соціалістичними поглядами. Жіночому дню слід повсюдно надавати міжнародний характер, і він всюди має бути старанно підготовлений».

Точну дату МЖД на тій конференції так і не було визначено.

Вперше Міжнародний жіночий день провели 19 березня 1911 року в Німеччині, Австро-Угорщині, Швейцарії та Данії. Цю дату обрали жінки Німеччини, бо саме 19 березня 1848 року король Пруссії перед загрозою збройного повстання пообіцяв (але згодом не виконав обіцянки) провести реформи, включно з введенням виборчого права для жінок. 1912 року МЖД відзначили 12 травня. І лише з 1914 року дату МЖД зафіксували на 8 березня (можливо, через початок Першої світової війни, яка відсунула вбік щорічне визначення дати Міжнародного жіночого дня).

У СРСР свято втратило своє політичне забарвлення і перетворилося на одне з небагатьох неполітичних свят. З 1966 року, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року, Міжнародний жіночий день став неробочим днем.

ООН почала відзначати Міжнародний жіночий день 1975 року.

16 грудня 1977 року Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції 32/142 закликала всі держави проголосити у відповідності до їхніх історичних і національних традицій будь-який день року Міжнародним днем прав жінок і миру, створювати сприятливі умови для викорінення дискримінації жінок і для їхнього повного й рівноправного залучення до соціального розвитку. Це рішення ухвалили після закінчення Міжнародного року жінки (1975) і Десятиріччя жінок ООН (1976-1985), які раніше були проголошені Генеральною Асамблеєю.

 Святкується воно й донині в Україні, проте набуло це свято іншого змісту: чоловіки вітають жінок із святом весни, віддають шану жіночій красі, молодості, вітають матерів, але жодним словом не згадують про статеву нерівність в Україні в оплаті праці, відсутність належної системи охорони здоров’я материнства й дитинства, нерівність у реалізації українським жіноцтвом своїх соціальних та політичних прав (більш докладно раджу ознайомитись із матеріалами парламентських слухань, які відбуваються щороку напередодні 8 Березня http://zakon.rada.gov.ua/go/1241-16, http://www.vsirivni.com.ua/sites/default/files/stanovyshe_zhinok.pdf ).

Свято 8 березня необхідно залишити у календарі нової України, але наповнити його істинним змістом великої боротьби жінок за свої права.

Сучасна Україна, як велика європейська держава, йде шляхом створення своєї нової сутності через розбудову нової економіки, нових технологій, створення нових традицій і нової державної ідеології. Спираючись на тисячолітню традицію поваги до Рідної Матері, до Божої Матері, до Землі-Матері, до України-Матері, українській нації необхідно встановлювати й нові державні свята. Це мають бути свята, що генетично пов’язані із історією української нації та її новими надбаннями. Власне, головна соціальна роль жінки – це стати Матір’ю і продовжити людський рід. А відповідальне громадянське суспільство має створити достойні умови для виконання цієї важливої ролі, щоб українська нація розквітала не тільки духовно, а й чисельно. Тому День Матері може стати новим – старим святом, яке святкують у першу неділю травня. У цей час не лише повертаються до свого гнізда перелітні птахи, не тільки оживає природа і зеленіють та розцвітають луки, а й теплий весняний вітер приносить нам надію на наше духовне відродження і велику віру у становлення нової потужної української нації на теренах старої Європи.

Тож зі святом Вас, дорогі сестри! Здоров’я Вам і Вашим родинам, поваги і турботи від чоловіків, доброго настрою і віри в торжество наших соціальних та політичних прав в Україні!

                                                                                                                        Ірина Квасниця

                                                              Президент Асоціації «Спадщина України»

Член Національної спілки журналістів України