Ірина Квасниця
Президент Асоціації «Спадщина України»
Президент Асоціації «Спадщина України»
Україна - держава – факт, який відбувся. І нам, громадянам України, незалежно від віросповідування, етнічного походження чи атеїстичних уподобань, треба налаштуватися на працю: працю над своєю освітою, працею для хліба насущного, працею для процвітання власної держави. Як тільки заходить розмова про працю – в частини населення це викликає агресію і алергію на слово «Творити». Бо творити завжди важче, ніж боротися. Можна світ і своє місце в ньому сприймати, як боротьбу. А у мирний час як бути? Аналізуючи сучасну політичну ситуацію в Україні і виправдовуючи бездіяльність, чи відвертий державний саботаж, відповім: знайти внутрішнього ворога (політичного опонента), і визначити хто винен із сусідів, тобто знайти зовнішнього ворога, і виправдати нашу нездатність навести порядок у власному домі. Це щодо боротьби…
Але звідки народжується неприязнь, нерозуміння, невміння слухати один одного і найголовніше, немає бажання почути один одного? Одні пропонують вилучити із шкільних програм вивчення російської мови, бо вона нагадує про імперське минуле, інші пропонують писати підручники з історії України разом із сусідами: поляками, росіянами, турками, бо 600 років у нас спільної історичного співжиття. Але панове, то були не найкращі роки життя українського народу: без своєї української держави; 870 актів: заборони на друкування книжок, періодичної літератури українською мовою, 100 років заборони на початкову українську школу і т.д., а тисячі українців проданих на невольничих ринках у ХІІІ-ХУІІІ ст.? Хіба не з тих далеких часів у свідомість колонізованого українця вбито стереотип : «Українською мовою розмовляє тільки село»…чи «Тільки селюхи дотримуються традиції..» Психологію меншовартості нав’язували віками, тому маємо складну соціальну ситуацію в державі, але це є тема іншої статті. Ясно й інше, що створюючи спільні підручники, іноземні вчені будуть лити воду на свій млин, а ми знову вчитимемо дітей на напівправді, але «правда в кожного своя», а в «нашій хаті, наша правда..».
Настав час написати виважені, толерантні підручники, із поданням історичних подій і історичних постатей України.
Настав час впровадити у життя положення Конституції України ст.10 «Державною мовою в Україні є українська мова.
Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови у всіх сферах суспільного життя по всій території України.
В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України.
Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування»
Шановні опоненти! Не треба нічого вигадувати, а просто виконувати ті норми головного Закону України, які затверджені Верховною Радою. Підзаконні акти мають відповідати Конституції, а всі громадяни України, незалежно від соціального статусу і посади виконувати ці закони. А щодо російської мови, то впевнена, настав час поговорити відверто про статус рідної мови. Адже у кожного вона своя, бо на території України, за переписом населення 1989 року, проживає 136 національних меншин із титульною українською нацією /http://www.spadshina.com/. «Рідна мова» і «державна мова» – це різні змістові ідеологеми, які потребують окремого роз’яснення, і ми поговоримо з вами на цю тему. Пропоную спеціалістам долучитися до цього дослідження і висвітлення на сторінках преси. Немає антагонізму, є нерозуміння і незнання.
Настав час створити державну ідеологію, бо держава без ідеології – це країна третього світу, яка не навчилася себе поважати, не виховала повагу до Себе своїх громадян і, відповідно, ніколи не дочекається поваги від сусідів і партнерів.
Я пропоную: Нова політична доктрина внутрішньої політики України повинна називатися Доктриною консолідації .
Коротко, тезами, розглянемо історію створення філософсько-концептуальних аспектів державної ідеології України:
· Українська національна ідея виходить із автохтонності української нації, вона охоплює різні сторони суспільного буття: державність, суверенітет, соборність. Реалізація національної ідеї постає як національний ідеал.
· Духовною першоосновою національної ідеї повинна стати ідея інтеграції культурно-національних і загальнолюдських цінностей, так званий діалог культур, взаємодія менталітету окремих корінних народів та етносів, що живуть в Україні ( при умові збереження їх національної своєрідності і неповторності; гармонійного розвитку кожної особистості , дотримання свобод та релігійної толерантності).
· Діалектика розвитку національної самосвідомості проходить декілька етапів:
перший – самоствердження через протиставлення себе іншим націям (це відбувалося, коли українці жили у складі інших держав, як національні меншини, колонізований народ) ;
другий – усвідомлення народом необхідності розвитку рівноправних (інтеграційних) стосунків з усіма корінними народами та національними меншинами (маємо незалежну державу, є титульною нацією і нікому нічого доводити не потрібно).
Доктрина консолідації, повинна забезпечити :
1. Реалізацію потенцій менталітету народів України, що поверне втрачену честь та гідність самоцінності особистості;
2. Умови для задоволення матеріальних, соціальних і духовних потреб;
3. Соціальну ситуацію вільного розвитку кожної конкретної особистості, соціальної групи, національних меншин;
4. Права громадянина, що сприяють консолідації народів України через зростання самоповаги особистості, утвердження поліетнічності культур, їх неантагоністичне суперництво, бо світова історія, її розвиток – феномен розмаїтої суперечності і множинного взаємозбагачення культур;
5. Інтеграцію культурно-національних цінностей окремих осіб, соціальних груп, етносів і перетворення їх у відкриту систему, де розвиток свого призводить до вивчення взаємозбагачення цінностями інших культур, що розвиваються в єдиному соціально-економічному і державному просторі.
· Напрямки реалізації Доктрини консолідації :
1. Культурно-духовний (утвердження у масовій свідомості думки про безумовну реальність і перспективність побудови «Нової України» як єдино можливої форми задоволення життєвих потреб кожного та інтеграції її в європейську та світову спільноту).
2. Громадсько-політичний (встановлення повнокровного політичного життя, включаючи опозицію; суспільна угода про громадянський мир та злагоду; трансформації установок ненависті та руйнації на любов і творення; перехід від психології «лукавого раба» й безсловесного виконавця, особливо у сфері освітньо-виховних інститутів, до людини вільної, мислячої, творчої, відповідальної за свою працю та наслідки своїх дій).
3. Соціально-комунікативний (самопізнання своєї сутності, самооцінка своїх можливостей, самовизначення себе в соціумі, само актуалізація на індивідуальному та груповому рівнях).
4. Навчально-пізнавальний (гуманізація процесу освіти в навчально-виховних закладах: дошкільні заклади, середня школа, спеціальна професійна школа, вища школа; формування самосвідомості громадянина Нової України на ґрунті історичного культурного буття, культурних та морально-етичних цінностей, прагматичного раціоналізму і патріотизму, активної участі в розбудові своєї держави через самоствердження і самореалізацію кожної конкретної особистості, групи в соціумі).
5. Фізично-продуктивний (створення нових робочих місць, реалізація науково - обґрунтованих програм, що сприяють навчанню, залученню та перерозподілу трудових ресурсів в межах держави , модернізація старих та створення нових галузей господарства , виходячи із потреб міжнародного розподілу праці і місця в ньому України та визначення приоритетних галузей економіки держави).
Обрати базовим приоритетним напрямком Розвиток національної освіти і виділяти не менше 20% валового доходу держави впродовж найближчих 20 років, за прикладом Японії, і перетворити Україну на потужну освічену державу, державу новітніх технологій, математичних, природничих і гуманітарних знань.
Україна майбутнього – це потужна громадянська демократична держава, сильна самоврядуванням, просвітництвом, економікою та свідомими індивідуумами, що виробили консенсус спільного життя .
