Вітаю із Зеленими святами!

Щастя, здоров’я, щедрого літа та доброго врожаю бажаю Вам від щирого серця!

Нехай у Ваших душах панує гармонія, а у ділах – удача і успіх!

http://www.spadshina.com/ua/narodoznavstvo/naroznavstvo/ukranian-traditions/traditions/June

Ірина Квасниця

Ірина Квасниця

ЗЕЛЕНІ СВЯТА 

 ІСТОРІЯ СВЯТА СВЯТОЇ П’ЯТИДЕСЯТНИЦІ (СВЯТОЇ ТРІЙЦІ)

Пасхальний цикл свят завершується на п’ятдесятий день після Паски світлим святом Святої П’ятидесятниці. Головною подією цього свята стало зіслання Святого Духа на апостолів. Звідси цей празник має ще назву День Святої Трійці. У своїй книзі «Пізнай свій обряд» отець Юліян Яків Катрій (ЧСВВ) пише: «Зіслання Святого Духа — це наче вінець і печать на справі спасення людського роду, що здійснив Божий Син. У дні Святої П’ятидесятниці сам Святий Дух помазує апостолів на проповідників Христового Благовістя. У дні Зіслання Святого Духа зароджується і починає діяти Христова Церква. Святий Дух її провадить, просвічує, освячує і зберігає на дорозі правди».

Зіслання Святого Духа для первісної християнської Церкви було дуже важливою подією. Це свято прирівнювалося до свят Паски та Різдва Христового. Із часом святкування цієї події продовжується з одного дня аж на цілий тиждень. У III столітті це свято стає загальновизнаним у всьому християнському світі. Літургійну службу в його честь уклали у VIII столітті святий Іоанн Дамаскін і святий Косма Маюмський.

Первісно П’ятидесятниця — це було свято завершення жнив і подяки у стародавніх євреїв. Тричі на рік цей народ святкував три великі свята: Паску, П’ятидесятницю, свято Кучок. У книзі Виходу сказано: «Тричі на рік святкуватимете празники на Мою честь. Ти пильнуватимеш свята опрісноків… Ти пильнуватимеш також свята жнив, перших плодів праці твоєї, того, що сієш у полі, і свята зборів під кінець року, коли збиратимеш з поля працю твою»* (23, 14–16). Апостоли й перші християни перейняли і свято Паски, і свято П’ятидесятниці від Старого Завіту й залишили його назву, але надали йому цілком іншого змісту і значення.

Отже, свято П’ятидесятниці, як свято народження християнської Церкви, визначення ролі апостолів як проповідників і перших священиків, що покликані були розійтися світом, щоб проповідувати християнство серед різних народів, сприяло створенню перших християнських догматів. На Вселенському Нікейському Соборі у 325 році був створений перший християнський догмат про триєдність Бога. Бог існує у трьох особах Святої Трійці: Бог — Отець, Бог — Син, Бог — Дух Святий. Другий Вселенський Собор був скликаний 381 року в Константинополі. На цьому Соборі був прийнятий Символ віри, в якому викладалися основні вчення: про Святий Дух, про Церкву, про таїнства, про воскресіння мертвих і про життя майбутнє.

Старозавітна Церква мала звичай у дні П’ятидесятниці долівку в домі та церкві вкривати свіжою травою, а двері, вікна і вівтарі прикрашати гілками дерев та квітами. За вченням перших християн, у час, коли зійшов на землю Святий Дух, уся природа стояла в зелені, тому й треба домівки та церкви прикрашати зеленим розмаєм. Перші апостоли теж зберегли цей звичай і передали його сучасній християнській Церкві. Звідси ще одна назва цього свята — Зелені свята.

Тут закладена велика духовна символіка християнського вчення: як природа навесні оновлюється квітами та зеленню, так і свята Церква та й усі християни оновлюються силою Святого Духа. Святий Дух зійшов на усіх людей — християн через таїнство миропомазання. «Через Святого Духа, — каже святий Василій Великий, — відбувається повернення до раю, піднесення до небесного царства, привернення до синівства. Через Нього можемо Бога звати Отцем, можемо стати учасниками благодаті Ісуса Христа, зватися дітьми світла, брати участь у вічній прославі…»** («Про Святого Духа», гл. 15).

Біблія. Книги священного писання Старого та Нового Завіту // Старий Завіт. Друга книга Мойсея. Вихід. —К., 2004.

** Науки святого Василія Великого для народу / Перекл. з грец. о. С. Фединяка ЧСВВ. — Ґлен Ков, 1954.

НАРОДНІ ТРАДИЦІЇ ТА ЗВИЧАЇ НА ЗЕЛЕНІ СВЯТА

Зеленими святами праукраїнці вшановували природу, котра входить у найвищу фазу свого розквіту. Наступає дуже відповідальна пора у житті хлібороба — вберегти від негоди, бурі, грому та вітрів посіви зернових, що стоять у «молочному» колосі, й розпочати сінокоси, бо «трави у шовк уже вбралися». Свято, мабуть, було дуже веселим та колоритним, але до нас дійшли лише невеликі фрагменти тих чи інших звичаїв, описаних у ХІХ столітті етнографами, чи залишки обрядодійств, які настільки злилися із християнством, що годі вгадати їх первинну суть і зміст.

Святкові дійства починалися у четвер перед Трійцею. Михайло Максимович у своїй праці «Дні і місяці українського селянина» називає цей четвер Сухим, у який власне і святкували Русалчин Великдень. У народі говорили, що в цей четвер не можна ні дерева рубати, ні трави косити, ні зілля рвати, ні грядок полоти, щоб не потривожити коріння рослин: бо кожна рослина, потривожена в цей день, засихає. Навіть русалки у цей день просушують своє волосся, розхитуючись на гілках беріз. На півночі та сході України дотепер зберігся звичай у сухий четвер просушувати одяг на сонці. На Поліссі літні жінки готували обрядову страву, збиралися усі разом і святкували «бабський Великдень» (за В. Скуратівським). По заходу сонця вони споживали обов’язково борщ і коливо (обрядова страва із пшениці чи рису, первісно з ячменю, розведена ситою (мед із свяченою водою). Починали і закінчували вечерю споживанням колива як даниною пам’яті померлим предкам, і на столі обов’язково лежали «покійницькі» ложки.

На Чернігівщині парубки будують ігрового дуба (Сухого дуба). Напередодні заготовлюють стовбур доволі високого дерева, обчищають від кори. До верхньої частини прикріплюють колесо, яке уквітчують квітами та кольоровими стрічками. Цей «Дуб» вкопується у землю десь на вигоні чи на поляні у лісі неподалік від села. Потім у суботу молодиці та дівчата заклечають його берізками і кленами, і навколо нього на Трійцю будуть проводитись молодечі забави. М. Максимович писав: «…Цей сухий дуб, прикрашений в зелень і квіти, серед березового клечання, …чи не означає він собою літа, що відродилося у лоні весни…» 

«Розвивайся, сухий дубе,
Бо на тебе мороз буде!
— Я морозу не боюся,
Прийде весна — розів’юся!»

Дуб у древніх слов’ян був деревом священним і присвячувався богові Перуну. Під ним здійснювали жертвоприношення, проводили суди, громадські збори та інші важливі для тогочасного суспільства ритуальні обрядодії. До нас дійшли спогади про Перуновий Дуб, що згадується у літописах. Йдеться про велетенське священне дерево, яке росло на острові Хортиця, що за Дніпровими порогами. Великою честю було здійснити жертвопринесення богам під цим дубом. А згадка про нього й залишилась у традиції закопування Сухого дуба під час Троїцьких святок і дівочих забав у гру Горю-дуб, чи Горю-пень.

Дівчата вибирають з-поміж себе «ту, що горить». Проти неї стають дві інші, й одна з них питає: «Чого ти гориш?», та відповідає «Красної панни!» — «Якої?» — «Тебе молодої!», тоді друга дівчина каже: «Печу, печу ластівку!» А та, що горить: «Чи спечеш?» — «Спечу!» — «А чи втечеш?» — «Утечу», і ті дві біжать, а та, що горіла, їх ловить. «Горіння дуба» — це очищення обрядовим вогнем на честь літа, що починається. Тому й ластівку «печуть», тобто ховають, як провісницю весни, до наступного року і прощаються з весною.

У п’ятницю чоловіки влаштовували «вечерю для дідів». На цій вечері теж були борщ та коливо, що й на «бабському великодні». Тільки ще по колу пускали чарку з горілкою, а останню ставили на стіл, клали на чарку кусень хліба й залишали «дідові» ложки. Про померлих предків говорили тільки з повагою, бо вважалося, що на Зелені свята небеса відчиняються, і душі померлих предків перебувають поряд із їхніми родами. Ці та інші обрядодії покликані захистити майбутній урожай від усяких несподіванок. І давні українці зверталися по допомогу не лише до богів, а й до своїх предків. Бо здавна в нашому народі дуже шанували старших у родині, у суспільстві і відповідно складали шану й тим, що відійшли уже з нашого земного життя.

Жінки у п’ятницю та суботу збирали пахуче та цілюще зілля, щоб прибрати ним у хатах: «клечали» та «маяли» і долівку, і клали за образами, на вікна і на двері. По всій Україні і селяни, і городяни замаюють свої оселі, церкви, навіть громадські установи (у Львові — міську раду) липою, березою та ясенем. Долівки міських квартир та сільських будинків встилають любистком, м’ятою, а вікна «затикують» полином «від нечистої сили та русалок».

Неділя Зеленого тижня називається клечальною, або П’ятидесятницею. У цей день ідуть величні літургійні відправи у церквах. Мені довелося спостерігати цей обряд у всій його красі в західноукраїнському селі Залужся Яворівського району Львівської області. У 1996 році, працюючи над програмою «Сонячний хрест», ми приїхали до цього мальовничого села, загубленого серед лісів і розкішних долин Прикарпаття. У програмі всі Зелені свята знято у стилі документальної зйомки. І ось що побачили ми та глядачі під час святкування: на літургію до церкви зібралися усі селяни не тільки із Залужся, але й з навколишніх хуторів. Вівтар був прикрашений молодими берізками, долівка церкви встелена запашним аїром, м’ятою та любистком. За ручки дверей церкви був прив’язаний полин. Після відправи священик і люди з хоругвами пішли до криниці, щоб освятити воду. Після водосвяття священик почав обходити усі хати по селу. Кожен господар перед хатою виніс стіл, на якому були хліб, сіль та свячена вода. Священик відспівував молитви, посвячував хліб, а тоді йшов і здійснював обряд освячення хати. Потім обходив, освячуючи, усе обійстя і хліви з худобою. У хаті вся родина після освячення сідала до святкового обіду. А священик із помічниками йшов до іншої оселі.

У понеділок обходили хресними ходами зелені посіви зернових та освячували поля. Саме на понеділок, вівторок та середу наступного тижня після П’ятидесятниці припадали найбільші святкування та забави. Дівчата заплітали вінки для себе і для «русалок», розвішуючи їх на березах. Заплітали віти беріз, «щоб русалки мали на чому кататися», проводили забави та ігри на вигонах біля сухого дуба тощо. Окремо відзначимо значення вінка. Дівчата на вигоні співали, водячи хороводи:

Ой, зів’ю вінки на всі святки,⁹⁵
Ой, на всі святки, на всі празнички,
Бо в саду весна розвивається,
Донька батька дожидається:
«Ой, мій батеньку, мій голубчику,
Ти прибудь сюди хоч на хвилечку,
В мене в тинові під ворітоньки
Синє море все розливається,
Ой, не море ж то розливається,
Пани-гетьмани із’їжджаються…»

Вінок — не просто прикраса та залишок давніх атрибутів язичеських ритуалів. Вінок, виплетений із цілющого зілля, трав, був і залишається оберегом незайманої дівчини. Та дівчина, яка втратила цноту, не мала права одягати на голову вінок, та й сам вінок втрачав свою оберегову силу.

Вінками з любистку та калини заквітчують батьків, котрі віддають заміж свою доньку: калина і любисток — це рослини, що символізують вірність та пошану, бо громада дякує їм за те, що чесною виховали свою доньку, і висловлює свою повагу.

Кожна квітка, кожна рослинка в українському вінку має своє значення, свою силу, що дала природа, і свій символічний зміст. Тому я, оскільки мала нагоду спостерігати за виступами колективів народної творчості чи окремих співаків або співачок доволі зрілого віку, в учасників яких уже є не тільки діти, але й онуки, маю відзначити, що керівникам таких колективів необхідно серйозніше ставитися до використання української обрядової символіки і, зокрема, вінка. На голови таких жінок потрібно вдягати намітки, хустки, бaвниці чи інші головні убори, залежно від місцевості, майнового та подружнього стану.

Молодь у давнину в часи Зелених свят, як уже зазначалося, на вигонах чи біля церкви проводила свої гуляння. Залежно від місцевості молоді хлопці та дівчата водили «Тополю» (на Полтавщині), «Вербу» (Чернігівщина), «Вільху» (Покуття), «Водили куста» (Полісся), «Горю-горю дуба» (Київщина) тощо.

Ми неодноразово згадували русалок, задля захисту від яких освячували посіви, криниці, завивали гілки на березах. За народною ієрархією русалки поділяються на первісних, корінних, тобто таких, що народжені і живуть у Дніпрі. Це дорослі блідолиці жінки та дівчата з русявим довгим розпущеним волоссям, що живуть у Дніпрі і з нього розселяються по інших річках, озерах і ставках. Там вони примножують свій рід із дівчат-самогубців та дітей, що померли без хрещення. Утоплениці від русалок відрізняються тільки зеленим волоссям. Дітей, що померли без хрещення, русалки крадуть і перетворюють на мавок. Якщо до семи років по смерті могилу такої дитини не похрестити, діти стають назавжди мавками. Кажуть, таких дівчаток — мавок-семиліток можна зустріти у лісах, на галявинах, коли вони розхитуються на сплетених вітах беріз. У них голубі очі, кучеряве русяве волосся, й одягнуті вони у білі сорочечки без поясів. Якщо не завити гілки беріз і не порозвішувати полотна на деревах «русалкам на сорочки», то вони будуть бігати і толочити жита, завдаючи шкоди. При цьому мавки співають:

 «Ух, ух, солом’яний дух!⁹⁶
Мене мати породила,
Нехрещену положила!»
А ті, кого невінчані матері потопили, співають:
«Новенькі бильця,
І нові барильця:
Мене мати не колисала,
Та в студену воду пускала!»

Русалки — істоти злостиві й намагаються при нагоді звести зі світу якомога більше людей. Особливо вороже вони настроєні проти жінок, а також не минуть нагоди і парубків або чоловіків звабити і залоскотати до смерті чи обманом затягти у річку. Дійшла до нас така пісня: 

Ой біжить, біжить мила дівчинка,⁹⁷
А за нею та русалочка.
«Ти послухай мене, красна панночко!
Загадаю тобі три загадочки:
Як вгадаєш, до батька пущу,
А не вгадаєш, до себе візьму».
«Ой, що росте без кореня,
А що біжить без повода,
А що цвіте та й без цвіту?»
Камінь росте без кореня,
Вода біжить без повода,
Папороть цвіте без цвіту!
Дівчина загадочки не вгадала,
Русалочка дівчину залоскотала.
            У дні Зелених свят усі люди носили при собі полин-траву, бо «русалок полин-трава відганяє». І не дарма давні українки приносили жертви русалкам на полях, бо намагалися задобрити незрозумілих і злостивих істот. Хоча це, мабуть, мало допомагало, якщо і траплялося з кимсь лихо, то боги навряд чи могли дієво допомогти. Хоча і береженого Бог береже, та все-таки в житті треба бути обачним.
Русалок проводжають на десятий понеділок, що припадає на перший день Петрівки. У ці дні дівчата і жінки роблять у полі спільний обід — справляють тризну на честь русалок. Дівчата розплітають коси, із вінками на голові ходять полем і співають:
 Проводили русалочок, проводили,⁹⁸
Щоб вони до нас не ходили,
Та нашого житечка не ломили,
Та наших дівочок не ловили.
Перед ворітьми долина,
А в тій долині калина.
Ой, там Ганнусенька гуляла,
Перли-намисто обірвала.
 Ой, туди їхав нелюбий,
Став з коника злізати,
Перли-намистини збирати.
 Не зсідай, нелюбе, з коника,
Не з тобою я в полі гуляла,
Не з тобою намисто порвала.
 Ой, їхав по полю миленький,
Став з коника злізати,
Перли-намистини збирати.
Збирай, збирай, мій миленький,
З тобою я в полі гуляла,
Дорогі перли-намисто порвала…
            Дівчата та молоді жінки трапезують, веселяться, проводжають русалок до наступного року, часто виконуючи різні магічні дії та ритуали, якими намагаються накликати багатий урожай та вберегти свої поля від природних катаклізмів.

Зелені свята у своєму розмаїтті та первинній красі на фоні розмаю природи були покликані не тільки вшановувати природу й ставитися до неї з повагою. Вони у літньому циклі свят і обрядів відігравали велику морально-етичну роль: через прославлення життя сьогоденного не переривати зв’язку із прийдешніми поколіннями через поминання предків, приготування ритуальних трапез і закликання їх на допомогу. Бо немає дерева без коріння, немає людини без роду…

Казки і оповідання для дітей, обрядові пісні, обрядові страви, молитви християнським святим є у книгах «Традиції та звичаї українців» у двох томах авторів І.Ю. Квасниці та А.В.Квасниці.  Учіть і виховуйте своїх дітей словом, власним прикладом і сумлінною духовною працею. http://www.spadshina.com/ua/docs/books/family-book/176.html