ВЕЛИКДЕНЬ – ОСНОВА ЄДНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ

Великим днем, Паскою, називають християни Світлий день Христового Воскресіння. Великдень не входить до двунадесятих свят, бо це є «свято свят і торжество із торжеств...» Це найголовніше свято християнської Церкви і християн усього світу, незалежно від обряду. Паску святкують кожного року у різні дати в межах 35 днів: від 4 квітня (22 березня ст. ст.) до 8 травня (25 квітня ст. ст.)*.Історія святкування Паски** починається з часів, коли єврейський народ перебував у єгипетському полоні. Це було сімейне свято єврейських кочових племен. Пізніше його стали пов’язувати з виходом євреїв із Єгипту під проводом Мойсея. Пасхальний звичай приносити в жертву ягня сягає своїм корінням у той час, коли євреї, перебуваючи в Єгипті, позначали свої двері кров’ю жертвенного ягняти, щоби Бог зумів відрізнити їхні будинки від будинків єгиптян, котрих він скарав за наругу над євреями. М’ясо жертвенного ягняти їли стоячи, квапливо і з посохом у руках. Перед Паскою залишки хліба, приготованого на заквасці, збирали і спалювали. Пекли тільки опріснений хліб — мацу. Це означало очищення від старої закваски, оновлення і моральну чистоту..        У перші віки християнства це свято відзначалося разом з іудейською Паскою, оскільки,за євангельськими переказами, Ісус Христос був розіп’ятий у дні святкування іудеями Паски. Перший (Нікейський) Собор у 325 році постановив, що християнська Паска має святкуватися окремо від іудейської — у першу неділю після весняного рівнодення і повнолуння***. «Воскликніте Господеві, вся земля, співайте ж Імені Його, віддайте славу хвалі Його. Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував», — славить церковний хор цю найвизначнішу подію християнського світу у Світле Христове Воскресіння.
Про це розповідають усі чотири Євангелія. Але опис цієї події у кожного євангеліста має свої особливості. Під час теологічних досліджень виявили, що кожен євангеліст описав різні відвідини Гробу Господнього. Їх було чотири. І кожен раз рідні Христа та його учні переконувалися, що Ісуса там немає. І ангел їм, здивованим і зляканим, говорив: «Його тут нема: Він воскрес, як сказав». У Євангелії від Іоанна (20:1–18) розповідається про відвідини Гробу Марією Магдалиною:«Марія стояла ззовні біля гробу і плакала; і коли плакала, нахилилась до гробу і бачить двох ангелів у білому, що сиділи — один в головах, а другий в ногах, де лежало тіло Ісусове. І вони кажуть їй: жоно, чого плачеш? Говорить їм: взяли тіло Господа мого, і не знаю, де поклали Його. Сказавши це, обернулася назад і побачила Ісуса, який стояв, але не впізнала, що це Ісус. Говорить їй Ісус: жоно, чого плачеш? Кого шукаєш? Вона, думаючи, що це садівник, каже Йому: господарю, якщо ти забрав Його, скажи мені, де ти поклав Його, і я візьму Його. Ісус говорить їй: Маріє! Вона, обернувшись, каже Йому: Раввуні! — що означає: Учителю! Ісус говорить їй: не доторкайся до Мене, бо я ще не зійшов до Отця Мого; а йди до братів Моїх і скажи їм: іду до Отця Мого і Отця Вашого, і до Бога Мого і Бога Вашого. Марія Магдалина прийшла і сповістила ученикам, що бачила Господа і що Він це сказав їй».Отже, відбулась подія, яка потрясла усіх, хто був її свідком. Духовна суть цього свята полягає у тому, що Христос своїм воскресінням показує людям перемогу над смертю. Своєю смертю Христос змінив саму суть смерті, зробив її переходом, пасхальним святом, Паскою — переходом у Царство Боже. Він «...смертю смерть здолав і вічне нам життя подарував!» Христос показав нам шлях до вічного життя — це шлях віри в Господа.Кожна нація проходить довгий шлях до єдності та розуміння. Українська нація має основу для єдності — це християнська віра і християнська церква. І хоча ми справляємо свої релігійні потреби за різними обрядами, та віримо в Єдиного Бога, Його Сина — Ісуса Христа. І прийде час, ми всі об’єднаємось під омофором єдиної християнської церкви. Держава сильна людьми, а люди — вірою і Церквою. Без сильного, здорового духовного стержня немає здорової людини і здорового суспільства. Навіть у воскресному вітанні ми говоримо: Христос воскрес! Воскресне Україна!Опираючись на свою історію та древні традиції, ми повинні сформувати ідеологію нової нації. Ця ідеологія мала б об’єднати нові покоління для творчої і продуктивної праці в ім’я держави. Молодь повинна полюбити державу у своїх серцях і жити, пам’ятаючи, що держава сильна людьми. Тільки у сильній державі родини захищені і мають впевненість у завтрашньому дні. Це не просто філософські сентенції, це вимога часу. І якщо ми сьогодні не зупинимось, щоб розважити над нашими здобутками, а ще більше над помилками, то ми загубимо наступні покоління. І завтра прийде — але воно не буде українським, а якимось чужинським, що уже не раз бувало у нашій історії. Україна має воскреснути, і не може бути інакше. Бо то наша земля, а ми кров від крові, плоть від плоті її діти. І нехай дзвони свободи дзвонять по всьому світу!
Христос воскрес! Воскресла Україна!

* Разом з Паскою змінюються і строки Великого Посту, Вербної неділі, свят Вознесіння і Трійці.** Паска — від древнього «песах» — перехід, звільнення*** Православні церкви — руська, українська автокефальна, греко-католицька, болгарська, сербська та ін. — складають Пасхалії за юліанським календарем, католицька — за григоріанським. Звідси й розбіжності у днях святкування Паски різними церквами.

Свято весни –– боротьба за соціальні та політичні права жінок в Україні!

Свято весни –– боротьба за соціальні та політичні права жінок в Україні!

Свято 8 Березня є державним святом в Україні. Дискусії щодо доречності чи недоречності святкування є побудовані, як правило, на емоціях і в залежності від політичних уподобань, «на потребу дня». Кожен другий українець не знає історії походження ні свята 8 Березня, ні Свята Матері, яке святкують у першу неділю травня. Отож, трохи історії…

Історія свята Матері має чужоземне походження. Воно народилося у далекій Америці. Започаткувала це свято Анна Джарвіс. 9 травня 1905 року вона втратила свою матір. Ця велика втрата надихнула її на велику подвижницьку працю: вона написала тисячі листів до державних чиновників, політиків, священиків, щоб ті прийняли державне рішення і один день на рік присвятили матерям — таким чином суспільство мало б віддати шану найдорожчій людині на світі, якою є Мати. 1910 року губернатор американського штату Західна Вірджинія видав прокламацію про святкування Дня Матері. Громадський рух поширювався усіма штатами Сполучених Штатів Америки, і у 1914 році президент Вільсон підписав резолюцію Конгресу, в якій День Матері було оголошено державним святом. Невдовзі 43 держави світу теж приєдналися до цього руху.

1929 року жіноча громадська організація Союз українок Галичини (територія Західної України, яка перебувала у складі Польщі) звернулася до громади щодо встановлення Дня Матері. Українська громада щиро підтримала цю пропозицію, і впродовж 10 років це свято відзначалося у першу неділю травня, аж до 1939 року. Із 1939 по 1991 рік це свято на Західній Україні було заборонене, бо радянська влада мала свої революційно-атеїстичні свята, які були обов’язковими для усієї території Радянського Союзу (із 1939 року Західна Україна увійшла до складу Радянської України й, відповідно, до Союзу Радянських Соціалістичних Республік).

У СРСР в пошані було феміністичне свято боротьби жінок за свої соціальні та політичні права 8 березня (до слова, теж започатковане у США на початку ХХ століття). Згідно різних джерел, зокрема інтернет-енциклопедії Вікіпедія, спочатку Міжнародний жіночий день був днем протесту проти дискримінації жінок. Існує традиція прив'язувати виникнення Міжнародного жіночого дня до демонстрації, яку провели 8 березня 1857 року в Нью-Йорку робітниці-текстильниці з вимогами рівної з чоловіками зарплати, поліпшення умов праці, 10-годинного робочого дня (марш порожніх каструль). Останніми роками поширилася версія, що то нібито була демонстрація повій. В останню неділю лютого 1908 року тисячі жінок знову вийшли на вулиці Нью-Йорку. Демонстрація була приурочена до «Жіночого дня» 1857 року. Жінки вимагали виборчого права, виступили проти важких умов праці та проти праці дітей. У 1909-1910 рр. у США в останні неділі лютого відбулися марші та страйки жінок, очолені Соціалістичною партією Америки.

Під впливом дій американських жінок і на пропозицію німецької соціалістки Клари Цеткін, учасниці II Міжнародної конференції жінок-соціалісток (Копенгаген, серпень 1910 р., понад 100 учасниць із 17 країн) вирішили щороку в березні відзначати Міжнародний жіночий день – день солідарності жінок у боротьбі за повні політичні, економічні і соціальні права.

У резолюції, запропонованій Кларою Цеткін, зокрема, зазначалось:

«У повній відповідності з класово-свідомими політичними профспілковими організаціями пролетаріату в кожній країні соціалістки всіх країн щорічно проводять Жіночий день, який в першу чергу слугує агітації за надання жінкам виборчого права. Ця вимога має бути висунена як складова частина всього жіночого питання в цілому і в повній відповідності з соціалістичними поглядами. Жіночому дню слід повсюдно надавати міжнародний характер, і він всюди має бути старанно підготовлений».

Точну дату МЖД на тій конференції так і не було визначено.

Вперше Міжнародний жіночий день провели 19 березня 1911 року в Німеччині, Австро-Угорщині, Швейцарії та Данії. Цю дату обрали жінки Німеччини, бо саме 19 березня 1848 року король Пруссії перед загрозою збройного повстання пообіцяв (але згодом не виконав обіцянки) провести реформи, включно з введенням виборчого права для жінок. 1912 року МЖД відзначили 12 травня. І лише з 1914 року дату МЖД зафіксували на 8 березня (можливо, через початок Першої світової війни, яка відсунула вбік щорічне визначення дати Міжнародного жіночого дня).

У СРСР свято втратило своє політичне забарвлення і перетворилося на одне з небагатьох неполітичних свят. З 1966 року, відповідно до Указу Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року, Міжнародний жіночий день став неробочим днем.

ООН почала відзначати Міжнародний жіночий день 1975 року.

16 грудня 1977 року Генеральна Асамблея ООН у своїй резолюції 32/142 закликала всі держави проголосити у відповідності до їхніх історичних і національних традицій будь-який день року Міжнародним днем прав жінок і миру, створювати сприятливі умови для викорінення дискримінації жінок і для їхнього повного й рівноправного залучення до соціального розвитку. Це рішення ухвалили після закінчення Міжнародного року жінки (1975) і Десятиріччя жінок ООН (1976-1985), які раніше були проголошені Генеральною Асамблеєю.

 Святкується воно й донині в Україні, проте набуло це свято іншого змісту: чоловіки вітають жінок із святом весни, віддають шану жіночій красі, молодості, вітають матерів, але жодним словом не згадують про статеву нерівність в Україні в оплаті праці, відсутність належної системи охорони здоров’я материнства й дитинства, нерівність у реалізації українським жіноцтвом своїх соціальних та політичних прав (більш докладно раджу ознайомитись із матеріалами парламентських слухань, які відбуваються щороку напередодні 8 Березня http://zakon.rada.gov.ua/go/1241-16, http://www.vsirivni.com.ua/sites/default/files/stanovyshe_zhinok.pdf ).

Свято 8 березня необхідно залишити у календарі нової України, але наповнити його істинним змістом великої боротьби жінок за свої права.

Сучасна Україна, як велика європейська держава, йде шляхом створення своєї нової сутності через розбудову нової економіки, нових технологій, створення нових традицій і нової державної ідеології. Спираючись на тисячолітню традицію поваги до Рідної Матері, до Божої Матері, до Землі-Матері, до України-Матері, українській нації необхідно встановлювати й нові державні свята. Це мають бути свята, що генетично пов’язані із історією української нації та її новими надбаннями. Власне, головна соціальна роль жінки – це стати Матір’ю і продовжити людський рід. А відповідальне громадянське суспільство має створити достойні умови для виконання цієї важливої ролі, щоб українська нація розквітала не тільки духовно, а й чисельно. Тому День Матері може стати новим – старим святом, яке святкують у першу неділю травня. У цей час не лише повертаються до свого гнізда перелітні птахи, не тільки оживає природа і зеленіють та розцвітають луки, а й теплий весняний вітер приносить нам надію на наше духовне відродження і велику віру у становлення нової потужної української нації на теренах старої Європи.

Тож зі святом Вас, дорогі сестри! Здоров’я Вам і Вашим родинам, поваги і турботи від чоловіків, доброго настрою і віри в торжество наших соціальних та політичних прав в Україні!

                                                                                                                        Ірина Квасниця

                                                              Президент Асоціації «Спадщина України»

Член Національної спілки журналістів України

                                                                                                           Ірина Квасниця

 з книги «Дітям про державну і рідну мову в Україні»

         серія «Родинна книга», 2012 рік

Рідна мова материнська - основа розвитку і становлення особистості дитини

    Рідна мова — мова, з якою людина входить у світ, прилучається до загальнолюдських цінностей у їх національній  своєрідності.

На території України проживає, за результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року, 37,7 млн. українців (77,8%), які складають титульну українську націю, що дала назву нашій державі – Україна і подарувала нам державну мову – українську. Поряд з етнічними українцями в Україні проживають представники більше 130-и національних меншин. Предки цих людей прийшли на нашу землю в різні історичні епохи і Україна є Батьківщиною для 10 мільйонів білорусів, росіян, молдаван, поляків, євреїв, болгар, греків, гагаузів, чехів, угорців. 

Висвітлюючи питання вивчення рідної мови, звернімо увагу на те, що рідною мовою для кожної людини є мова її матері.

Перші слова – колискову пісню матері дитина чує з перших днів свого народження. Ці слова асоціюються у дитини із безпекою, затишком, любов’ю і турботою. Вперше за матір’ю малятко пробує лепетати свої перші слова: «мама», «тато», «баба», «дідо», «ляля» і т.д. і ідентифікувати їх звучання з конкретними особами і предметами.

Людина стає свідомою, оволодіваючи мовою своїх батьків. Тому  у всіх народів поняття рідної мови виступає поряд з поняттям рідного краю, батьківської хати, материнського тепла, вітчизни, тобто рідна мова сприймається не просто як засіб комунікації, не тільки як знаряддя формування думок, а  як одне з головних джерел патріотичних  почуттів, як показник духовної сфери людини. Письменники поетизують рідну мову так само, як і рідний край, його пейзажі, як свій народ.

Небайдужість до рідної, материнської мови посилюється тим, що від першого сказаного дитиною слова до її повного занурення в океан слів триває постійна творча робота думки, тоді як оволодіння іншими, нерідними, мовами — це вже не стільки пізнання, скільки перекодування пізнаного, супроводжуване активною роботою пам’яті. Як формування людського організму повторює історію розвитку живої природи, так і розумовий розвиток окремої людини проходить той шлях, яким ішло все людство. Якщо знання про світ здобувається внаслідок порівняння між собою різних його складових, то шлях до виникнення понять про предмети і явища об’єктивного світу в різних етносах пролягає через неоднакові зіставлення і порівняння. Наприклад, українське повітря асоціюється з вітром, а російський воздух з духом, диханням; українське вікно — з оком, а болгарське прозорец — із прозиранням, прозорістю. Зрештою, коли зіставляються між собою повітря і воздух, вікно і прозорец і т. п., то значення цих слів, а отже, й понять, що стояли за ними, ідентифікуються.

Таке ж уявлення виникає і тоді, коли засвоєне з дитинства слово зіставляється зі словом іншої мови: утотожнення відбувається поза етимологічними зв’язками слова рідної мови з іншомовними відповідниками. Отже, мислячи іншою, нерідною, мовою, людина оперує поняттями, але відривається від тих первинних асоціацій, які западають у свідомість дитини при пізнанні навколишнього світу.

Рідна мова єднає, консолідує народ у часі і просторі. Тому-то духовні лідери різних націй постійно звертаються до своєї мови як до основи народності, найбільшого духовного багатства, животворного джерела повноцінного розвитку.

У зверненні до носіїв української мови М. Рильський писав: «Мова — втілення думки. Що багатша думка, то багатша мова. Любімо її, вивчаймо її, розвиваймо її! Борімося за красу мови, за правильність мови, за приступність мови, за багатство мови». В. Достоєвський – великий російський письменник, відзначаючи вагоме значення засвоєння дитиною у ранньому віці рідної мови, писав: «Лишь усвоив в возможном совершенстве первоначальный материал, то есть родной язык, мы в состоянии будем в возможном же совершенстве усвоить и язык иностранный, но не прежде». Білоруський письменник У. Короткевич у своїх творах звертає увагу на  генетичний зв'язок поколінь через вивчення і спілкування рідною мовою:

«Хто забыў сваіх продкаў - сябе губляе,

Хто забыў сваю мову - усё згубіў.»  

Чужа мова, насаджена в ранньому віці, гальмує розумовий розвиток дитини. Учені підтвердили геніальний здогад німецького вченого- енциклопедиста Вільгельма Гумбольдта, висловлений у ХVІІІ ст., що мова у вигляді коду існує в нейроклітинах людського мозку і генетично передається від батьків до дітей. Вивчення мови дитиною йде як розшифрування коду. Мало того, мозок людини має ділянки, функціональне призначення яких за-програмоване  на майбутнє.
Як стверджував видатний український мовознавець Олександр Потебня, мислення дитини повинно формуватися на ґрунті рідної мови і доки воно не дозріло, доки не сформувався остаточно мовно-розумовий апарат, двомовність є шкідливою. Давно помічено, що маленькі діти (слов’янських народів), коли вчаться розмовляти, самі створюють слова та їх форми, іноді несвідомо, за принципами давньоруської мови. Це ще один доказ того, що мова передається генетично з роду в рід, від дідів і прадідів онукам. Павло Мовчан пише у своїй статті: «Мова — це п’ята ефірна стихія, яка облягає національний простір, і зменшення її сфери призводить до утворень своєрідних озонних отворів, через які вривається чорна енергія, що деморалізує народ... Мова — це певним чином і антропологія. Зміна мови не може не позначитись на зміні антропологічного типу. Зменшується об’єм пам’яті, відповідно зазнають змін і півкулі мозку. Якщо замість 40 найменувань криги у балкарців чи 30 назв снігу у ненців вживається лише одна — просто «сніг», і просто «крига», то, зрозуміла річ, це не може не позначитись на всіх параметрах того чи іншого генотипу».

Ще в 50-х роках Дж. Берко переконливо показала, що діти не просто імітують те, що вони чують, а створюють гіпотези щодо мови і перевіряють їх. Ще більше вражає те, що у всіх культурах діти успішно навчаються своїй рідній мові і починають говорити на ній вільно, за допомогою чи без допомоги дорослих. Цей загальний результат переконує нас у тому, що люди володіють деякою універсальною і вродженою здібністю до опанування мови. Згідно припущення американського лінгвіста Н. Хомського, люди мають апарат засвоєння мови – вроджені здібності в сфері синтаксису, граматики і прагматики. Саме цей  «апарат дає змогу всім нормальним дітям усіх культур навчитися своїй рідній мові і вільно нею говорити”».

Саме завдяки опануванню рідною мовою, в атмосфері неповторного духовного спілкування з батьками, дитина розпочинає активно засвоювати і відтворювати соціальний досвід, культуру поведінки і особливості поглядів на світ. У родині дитина вперше усвідомлює і вибудовує власний „Я-образ”, починає ідентифікувати себе як суб’єкт міжособистісних стосунків у сім’ї, опановує прийнятні норми поведінки. Це може відбуватися і в умовах стихійного впливу різних життєвих обставин родини, однак визначальну основу закладає лише виховання, що здійснюється в сім'ї на підґрунті народної педагогіки. Саме народна педагогіка найповніше відображає особливості народного буття та світогляду, весь різнобарвний спектр етнічної ментальності. Запорука національного самоусвідомлення – саме в родині.

Велике психологічне значення має ім'я-наречення дитини – давнього звичаю, пов’язаного з вибором імені для новонародженого. Вважалося: ім’я визначає долю людини. Сучасні психологічні спостереження засвідчують, що слово-ім’я – перший усвідомлений образ власного «Я». Нагадаємо один з рідномовних обов’язків, про який говорив І. Огієнко: «Бережи своє особове ім’я й родове прізвище в повній національній формі й ніколи не зміняй їх на чужі. Найменша тут зміна – то вже крок до винародовлення».

Отже, адаптація до сучасного педагогічного процесу надбань народної мудрості, звернення до духовних джерел етносу є необхідною умовою для усвідомлення національної самобутності і самоусвідомлення своєї неповторності. Через це реалізація принципу народності у вихованні (насамперед навчаючи дітей рідною мовою, враховуючи багатовікові культурно-виховні традиції) має бути аксіомою будь-якої педагогічної технології і, безумовно, керівним постулатом для батьків.

Мода на навчання дітей іншої мови у ранньому віці призводить до серйозних психічних і моральних деформацій свідомості дитини. Саме у віці до 6 років у дитини формуються риси характеру, закладається шкала морально-етичних цінностей, формується особисте «Я» через створення «образу нормальної людини», носія основних морально-етичних рис роду, народу, нації. Прийде час – це вік 6-7 років, коли у європейських народів у давні часи проходили перші обряди ініціації дітей і батьки матимуть змогу віддати дітей в науку до учителів і навчати їх і різним мовам, і давати основи різноманітних знань.

Рідна мова – це найкоротший, найефективніший шлях до самопізнання, до пізнання душі власного народу.

В статті використано роботи, які радимо прочитати і вам:

Велехова Н. Укрощение языка // Сов. культура. — 1989.— 14 січня.
Джапаридзе 3., Стрельников Ю. О различиях в плаче новорожденных разной национальности и пола // Экспериментально-фонетический анализ речи.— Л., 1984 (пр.),— Вып. 1.

Кононенко П.П. Національна педагогіка в реформуванні освіти / П. Кононенко // Освіта і управління. – 1997. – Т. 1. – № 3. – С.19–30.

Крайг Г. Психология развития / Грэйс Крайг. – СПб.: Изд-во „Питер”, 2000. – 992 с.

Мацумото Д. Психология и культура / Давид Мацумото.СПБ: прайм-ЕВРОЗНАК, 2002.

Потебня А. А. Язык и народность. «Вестник Европы», 1895, т. 5, кн. 9;

Розенталь. Д., Теленкова М. Словарь-справочник лингвистических терминов.— М., 1985.— С. 271.
Срезневский И. И. Об изучении родного язьгка вообще и особенно в дет. возрасте. СПб., 1899;

Ушинский К. Д. Руководство к преподаванию по «Родному слову». СПб., 1911.

Веселого 2012 Нового Року та світлого Різдва Христового!

Добра, Щастя, Миру та Злагоди Вам і Вашим родинам!

До столу в Свят – вечір сіда Україна,

Зібравши свій рід у честь Рождества,

Вітає колядками Божого сина –

Малого Ісуса Христа!

Даруй нам, Ісусе, і щастя, і долю,

Дай силу творити добро!

Здолати недолю, відстояти волю,

Відкинути кривду і зло!

Нехай від яскині по всій Україні

Нам сяє Різдвяна зоря!

І правдою сильні в єднанні родиннім

Небесного славим Царя!

Президент Асоціації «Спадщина України»     Ірина Квасниця

www.spadshina.com

Роздуми над минулим і як жити далі…

Завершення календарного року завжди супроводжується підсумками прожитого періоду життя окремою людиною, суспільством, державою.

У 2011 році, внаслідок розвинутої комунікаційно-інформаційної сітки, ми спостерігали за стихійними лихами, що потрясали планету; локальними війнами, що буквально підірвали громадянський мир в державах Близького Сходу і Північної Африки; безконечні судові процеси за кордоном і в Україні. Величезні хвилі негативу раз по раз накривали нас з телевізійних екранів, накладаючись на соціальні негаразди в українському суспільстві, в свою чергу провокуючи соціальні страйки і маніфестації. Складалося враження, що який демонічний режисер крок за кроком намагався втягнути Україну і її народ у постановку трагедії, що називалася «кінець світу, прогнозований древніми жрецями майя»…

Та, на щастя, на нашій благословенній землі вдалося зберегти громадянський мир, встояти на центристських позиціях в питаннях європейської і євроазійської інтеграції… І, найголовніше, зберегти в своїх душах любов до рідної землі, повагу до своїх батьків, відчуття обов’язку і небайдужості за долю своїх дітей. Цим ми відрізняємося від інших народів і кожною клітиною своєї душі незгодні з тими, хто нав’язує нам чуженецькі цінності, проповідує культ грошей, насильства, незгоди, заздрощів, закликає до братовбивчої громадянської війни і неспокою. Такі заклики ніби й караються законом, але у «кликуна» депутатська недоторканість то й заклик «узяти вила» не підлягає законодавчому переслідуванню, бо то вже «політичний мотив»…

Єдине, що нас усіх єднає – це втома від брехні і малювання нових проривів, реформ і реформочок. А може, час зупинитись і відшукати ту єдину гармонію розуму і серця, яка дасть нам можливість творити: творити потужну економіку, творити нові технології, творити освітні програми для наших дітей і онуків, творити такі реформи, щоб наші батьки не вмивалися сльозами розчарувань і прикрість не роз’їдала їх душі, коли вони рахують свою пенсію. І не в тому проблема, що вона є такою якою є. А проблема в тому, що на ці гроші практично дуже важко прожити, тобто їх реальна вартість набагато нижча прожиткового мінімуму. Ми – громадяни держави, не можемо собі дозволити багатьох благ не тому, що мало заробляємо. Живемо ми бідно, бо наші гроші не підтверджені золотим запасом казни, є віртуальними і нереальними.

Кожен уряд, який приходить до влади, в кінці своєї каденції впирається лобом в стіну, бо не можна з кишені дістати більше, ніж туди поклали податки. Не можна безконечно обдирати працюючих, бо врешті–решт має прийти розуміння, що краще пильнувати і годувати корову, яка дає кожен день сім літрів молока, ніж її зарізати, з’їсти м'ясо, а молока назавтра не буде взагалі…

І ще одне тривожить… Цього року у нас чергові вибори. І не так важливо, кого обираємо і куди. Знаємо наперед, що знову нам будуть брехати і святі, і грішні, і нинішні, і вчорашні, одягаючи на себе вінки великомучеників і білі ризи праведників. Не знаю хто і як, а я не вірю. Бо одні і другі – влада, і 20 років з екранів телевізорів ми бачимо одні і ті ж обличчя – але брешуть усі. Бо якби дбали за Україну, то в першу чергу дбали б за освіту своїх дітей та онуків. Дбали б за соціальний статус вчителя, за достойну оплату його праці. Кожна людина має батька-матір і має вчителя, який не тільки вчить грамоти, а вчить жити і вижити у цьому світі. Колись Наполеон сказав: «Хто не хоче годувати свою армію, той годуватиме чужу!» А я скажу вам наступне: хто не хоче фінансувати освіту молоді власної держави, не дбає про достойну оплату тих, хто вчить молоду ґенерацію громадян держави – завтра своєї держави мати не буде. І буде знову боротись за незалежність, котру в черговий раз проциндрили. І суть тут не в відремонтованих приміщеннях і комп’ютерних класах, хоча і це є важливим кроком. А суть у громадянському і державному замовленні на тип завтрашнього громадянина України. Яким він повинен бути в морально-етичному плані, якими знаннями володіти, якою має бути внутрішня суть духу цієї майбутньої людини? В якій державі і під чиїм сонцем Ви, панове, хочете доживати свій вік?

Кінець року – це і є той час, коли треба хоч на мить уявити своє майбутнє і майбутнє своєї держави. Не давайте відповіді мені, скажіть правду собі, своєму сумлінню і… підкоректуйте свої плани і дії. Щоб було по совісті, по справедливості, в ім’я і на благо рідної землі і держави нашої України.

Веселих свят і мудрих правителів бажаю усім нам, дорогі краяни!

З нами Бог і Україна!

Завжди з Вами,

         донька, сестра, мати, дружина, громадянка

                                                                Ірина Квасниця    

29.12.2011 р.

м. Київ

Асоціація «Спадщина України»

www.spadshina.com

Привітання з Днем Вчителя!

ВІТАЮ З ДНЕМ НЕЗАЛЕЖНОСТІ, УКРАЇНО!

Усіх громадян України, усіх українців за кордонами нашої Батьківщини вітаю з найголовнішим святом нашої землі – Днем Незалежності.

 Ми – нащадки славного народу, що впродовж сотень літ мріяв про свою державу, боровся із загарбниками і щоденно, ціною своїх життів, наближав цей світлий день. День Незалежності – це свято із присмаком солоних сліз на губах, це щирий жаль за тими молодими життями, що могли стільки зробити доброго і світлого для своєї землі, народити і виховати своїх дітей… Але на вівтар СВОБОДИ і НЕЗАЛЕЖНОСТІ вони поклали те найдорожче, що має людина – своє життя. Не марною була їх жертва і їх боротьба. Маємо свою державу, визнану усіма державами світу. Маємо у своєму володінні багату природними і людськими ресурсами землю. Але на десь на дорогах борні розгубили ми здатність бути щасливими і жити в гармонії з собою, з іншими людьми і з Богом. Будуємо храми – але жити за Божими законами виявляється важче, ніж говорити. Маємо свободу вибору – але ті, кого ми вибрали, не чують нас і не працюють на  благо Громади. Маємо мир – але постійно шукаємо ворога у сусідові чи братові  і погрузли у судилищах. Яке ж воно Щастя і чому воно знову десь сховалось за горизонтом, як вечірнє сонце ?

Відродити гармонію у душах і суспільстві, стати господарем кожній громаді у кожному селі, містечку чи великому мегаполісі, виховувати своїх дітей добрими, світлими, грамотними, бути здоровими і щасливими я бажаю усім нам. Наша доля, наше життя, наша держава у наших руках.

З святом, дорогі співвітчизники! 

  З нами Бог і Україна!

                                                     

                                                           Ірина Квасниця

                Президент Західно – Української Асоціації

                                                     «Спадщина України»

24 серпня 2011 року